Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 222

Анна відштовхнулася від землі й заволала не своїм голосом:

— Тікай! — спершу українською, а потім англійською: — RUN!

Ні того, ні того Лейла не зрозуміла, проте їй вистачило інтонації. Дівчинка встала і, через крок оглядаючись, зашкутильгала в бік носової частини Boeing’а, туди, де лежала Гелен Горовіц.

Апшоу почав підводитися, Анна штурхнула його ногою в бік, і чоловік знову впав.

Спостерігаючи, як віддаляється дівчинка, Анна міркувала, як діяти далі. Думки ледве ворушилися. Вона надто слабка, щоби побороти кардинала. Водночас жінка усвідомлювала, що він замислив: убити малу іранку та розтопити сніг у її тілі. І тут щось наче клацнуло в голові.

Сніг!

Ставши навкарачки, жінка закрутила головою. Позбутися пляшки, в яку можна набрати снігу, і, може, Апшоу отямиться. Анна помітила неподалік заповнену снігом пластикову пляшку, потягнулася по неї, швидко запхнула під ковдру та порачкувала геть — у протилежний від носової частини фюзеляжа бік.

Не випускаючи з руки сокири, Апшоу повільно став на ноги та роззирнувся. Лейла, схожа в лахмітті на гнома в обладунках, віддалялася, проте кардинал затримав погляд не на ній, а на Анні. Він бачив, що Анна зробила, і радше інтуїтивно, ніж усвідомлено почовгав за жінкою на схід, до краю сідла.

11:59

Діставшись до прірви, Анна зовсім знесиліла. Перед очима плавали кола, серце тріпотіло, ніби силкуючись порвати горло. Жінка шпурнула пляшку зі снігом у провалля й отупіло стежила, як вона, набираючи швидкість, котиться засніженим схилом. Повернувши голову назад, Анна видала серію зойків — Апшоу стояв за десять кроків, не зводячи з неї погляду, а за його очима немовби ховалася діра, що розчиняла у своїй непроникності її крики.

Він не поспішав. Сунув уперед, погойдуючись із боку на бік, як людина, що втратила орієнтацію у просторі. Дихав хрипко й нерівномірно: після кількох важких і глибоких вдихів легені на якийсь час завмирали, й дихання ставало поверхневим.

Коли чоловік наблизився впритул, Анна припинила кричати та зі стогоном промовила:

— Усе… я викинула її… пляшки нема.

Тієї самої миті пригадала, що пластикових пляшок було дві, а з того, як вигнулися губи старого, зрозуміла, що він увесь час про це знав. Апшоу йшов не по пляшку, йому потрібна була Анна.

— Це все через тебе, — прохрипів він. — Через твою жадібність. Ти в усьому винна!

— Не треба. — Жінка не могла опиратися, вона ледве говорила, сил не залишилося навіть на те, щоби поворухнути рукою.

Апшоу якийсь час постояв над нею — верхня губа відкопилена, наче у скаженого пса, — а тоді сів на куприк і взявся ногами штовхати Анну до прірви.

— Будь… дьл… л… ласка, — слова були більше схожими на хрип, аніж на звуки людської мови, навряд чи кардинал їх розумів, — н… н-н… н-не треба…

— Все через тебе… це ти винна… ти…

Апшоу пересунув сідниці вперед і продовжив штовхати. Спочатку Аннина голова, потім плечі, потім груди зависли над проваллям. Коли через його край звісився весь тулуб, жінка почала з’їжджати сама. Тіло легко зісковзнуло з краю сідла і, плавно прискорюючись, шугнуло донизу. Анна знову закричала. Вона бачила Апшоу, який, виставивши голову поміж колін, спостерігав за падінням, аж поки не зачепила плечем скельний виступ. Від удару Анну перекинуло на живіт, тіло пронизало болем, а рот, ніздрі й очі натовкло колючим снігом.