Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 217

Гелен замерзала. Думки мерехтіли й час від часу згасали, разом із ними примеркало все довкола, тож, коли жінка помітила крихітну фігурку на льодяному схилі метрів за триста вниз по вертикалі від сідла, спершу вирішила, що галюцинує. Цілковито втративши відчуття часу, Гелен поклала голову на витягнуту руку та байдуже спостерігала за фігуркою. Спливла хвилина, дві, три, потім чверть години, і раптом, коли погляд укотре трохи прояснішав, жінка зрозуміла, що бачить на схилі вже декілька фігурок. Чотири, п’ять… ні, навіть шість! І вони рухаються. Вкручують у схил льодобури, пропускають крізь них мотузку для страхування і вперто, наче мурахи, повзуть далі.

Якоїсь миті чоловік, який прокладав дорогу схилом, задер голову та показав рукою на Гелен. Його обличчя затуляли киснева маска та сонцезахисні окуляри, тож із певністю Гелен сказати не могла, проте їй здалося, начебто він, опустивши руку, щось загукав, бо решта, які дряпалися слідом, теж підняли голови й асинхронно закивали.

Попервах той жест і кивання підтвердили побоювання, що вона марить — має перед собою хворобливий викид ушкодженого нестачею кисню мозку, — адже якби все відбувалося насправді, чоловік у масці нізащо не розгледів би її, але потім жінка подумала, що рука могла показувати не на неї, а на фюзеляж за її спиною, після чого в грудях немовби здійнявся вогняний смерч. Їй не приверзлося! Усе насправді! На схилі люди! Рятувальники! І якби Гелен перекинулася на інший бік і закричала, привернувши увагу Апшоу чи Анни, все склалося б інакше, їхні страждання на тому скінчилися б, одначе шалений сплеск адреналіну погнав змучене серце вчвал і швидко випалив рештки сил, що втримували свідомість від колапсу. Пожадливо хапаючи ротом повітря, жінка лягла на спину, повернула голову та втупилася в Апшоу. Наступної миті перед очима замиготіли сріблясті мушки, голова налилася свинцем, і Гелен Горовіц, не видавши жодного звуку, знепритомніла.

11:14

Упродовж ночі в заглибинах на схилі кам’яного пагорба на півночі сідла назбиралося трохи снігу. Обдираючи шкіру на задубілих пальцях, Дюк Апшоу натрамбував його в порожню пластикову пляшку, після чого, затиснувши поміж долонь, витріщився на неї так, ніби чекав, що сніг розтане від його погляду. Коли пляшка вислизнула і, глухо вдарившись об скелю, відкотилася, Апшоу перевів очі на тіло Парамонова, кров довкола якого потемнішала, помалу загуснувши на вітрі. Павутина тривожних думок обгорнула кардинала. Він згадував розповідь росіянина та намагався знайти в ній хоч якийсь сенс. Навіщо Господь урятував Єгорового батька? Навіщо зберіг життя вбивці, який, вочевидь, не прагнув покаятися? Чому дозволив йому так довго знущатися із сина? Не те щоби ці думки підривали його віру, зовсім ні. Річ була в іншому: добре розуміючи, що релігія заснована на вірі, а не на знаннях, Апшоу все ж привчив себе не лише вірити, а й повсякчас шукати підтвердження тому, що там, нагорі, є щось, що нас веде. І що в усього є мета. Тож… якою була мета Господа, коли Він вирішив подарувати життя Єгоровому батькові?