Читать «Де немає Бога» онлайн - страница 171

— Що? — зморшки на лобі Анни вигнулися літерою W. — Що це означає?

Думка, що вислизнула, коли росіянин роздивлявся кольори на фюзеляжі гелікоптера, раптово повернулася. «Eurocopter» не належав ні армії, ні рятувальним службам Пакистану, і те, що пакистанці попросили про допомогу з-за кордону та, попри погіршення погодних умов, наважилися ризикнути й унікальним, пристосованим до високогірних польотів апаратом, і життям пілота, доводило, що рейс 341 розбився в місці, дістатися куди в якийсь інакший, менш ризикований спосіб дуже важко. Це не означало, що рятувальники облишать спроби вийти до місця катастрофи, особливо, якщо пілот Eurocopter’а встиг повідомити про Анну, проте після аварії гелікоптера чекати на їхню швидку появу справді не варто. Тож коли Лоуренс дивовижно спокійним голосом запитав:

— Ми помремо? — Парамонов знав відповідь, хоч і розпачливо опирався її усвідомленню.

— Ми всі колись помремо, — буркнув він.

Суплячись, Єгор узявся вишукувати які-небудь зачіпки, щоб запевнити самого себе, що вони протримаються ще хоча б день. Він глянув на схил меншого піка, на якому чорніла центральна частина фюзеляжа 777-го, і сказав:

— Треба спробувати долізти туди. — Анна, Апшоу та Лоуренс простежили за його поглядом. — Там можуть бути кисень, вода і… і щось для підпалу.

— Це небезпечно, — зронила Анна.

— Думаєш, воно того варте? — примружився хлопець.

Від спраги, виснаження та холоду вони всі почувалися якимись загальмованими. Думки та реакції дедалі частіше згасали, не набуваючи викінченої форми, а слова під час розмови немовби рухалися повільніше. Вони зважували небезпеку й водночас уперто уникали думати про те, що кисень їх уже не врятує, що вода, навіть якщо вдасться її знайти, давно замерзла, а шанси нашукати достатню для розведення вогню кількість паперу серед бедламу, на який перетворилися нутрощі центральної частини фюзеляжа, жалюгідно малі. Анна, Лоуренс і навіть Апшоу дивилися на Парамонова й напружено кивали. Він майже розпалив багаття, він знає, на якій вони висоті, він передбачив, що гелікоптеру не можна підійматися, він… Вони нестямно чіплялися за життя, а тому не піддавали сумніву жодне його слово.

— Там карниз. — Росіянин випростав руку та провів нею уздовж невидимої лінії, що сполучала сідло й навіс, над яким застрягла центральна частина фюзеляжа. — Вітер дме зі сходу, він притискатиме, а не зриватиме зі схилу.

Чверть хвилини чоловіки та жінка замислено вглядалися у вузький виступ на схилі гори. Зрештою Лоуренс мовив:

— Я полізу.

Єгор повернув голову.

— Ти не мусиш.

— Я полізу, — рішуче повторив американець.

— Слухай, якщо ти через те, що сталося перед падінням гелікоптера, то… забудь.

— Хто, як не я? Німець? Старий?

«Німець мертвий», — відсторонено відзначив Парамонов. За мить через силу озвався:

— Я міг би…

— Ти не можеш. Подивись на свої руки.

Росіянин втупився в почорнілі подушки пальців так, ніби вони могли пояснити, чому це все відбувається з ним, і протяжно зітхнув.

— Зараз? — не підводячи голови, запитав він.

Лоуренс став на ноги.