Читать «Брама» онлайн - страница 147

Нікого. Ніхто не відповідає. Я вперше бачу, що кімната не підготовлена, і розумію, що було справжнім, а що — голограмою. Справжнього мало: шпеники з металевого порошку для кріплення проекторів, килимок (теж справжній), корпус із лампою (справжній), інші меблі, що їх я, можливо, захочу побачити чи ними скористатися. Але Зіґфріда не було, як і крісла, у якому той зазвичай сидів.

— Зіґфріде! — Я й далі волаю, відчуваючи серцебиття аж у горлі, а в голові все крутиться. — Зіґфріде!

Я й далі кричу. Нарешті з’являється серпанок, а потім спалах, і ось Зіґфрід уже ввічливо дивиться на мене крізь маску Фройда.

— Так, Робе?

— Зіґфріде, я вбив її! Клари більше немає!

— Бачу, ти засмучений, — відповідає робот. — Будь ласка, розкажи, що тебе непокоїть?

— Засмучений? Набагато гірше, Зіґфріде! Я вбив дев’ятьох, щоб урятувати власне життя! Нехай в іншій «реальності», нехай «випадково»! Але в їхніх очах я вбивця, як і у своїх.

— Утім, Робе, — розсудливо говорить Зіґфрід, — ми це вже обговорили. Вони досі живі. Геть-чисто всі. Час для них зупинився…

— Знаю, — вию я. — Зіґфріде, хіба ти не розумієш? Ось у чому суть: я не просто вбив їх, а й досі вбиваю!

Робот терпляче питає:

— Робе, ти гадаєш, що так і є?

— Клара так думає! Вона думає так зараз і думатиме завжди, доки я живий. Для неї це трапилося не багато років, а кілька хвилин тому і триватиме, поки я буду жити. Я тут, старію, намагаюся забути, а Клара там, нагорі, у YY Стрільця, плаває, як муха в бурштині!

Схлипуючи, я падаю на голий пенопластовий килимок. Потихеньку Зіґфрід відновлює весь кабінет, уставляючи елементи декору. Наді мною висять піньяти, на стіні — голограма озера Гарда у Сирміоне, повітряні та водні човни, купальники, які веселяться.

— Робе, звільнися від болю, — м’яко радить Зіґфрід. — Дай йому вийти назовні.

— А що я по-твоєму роблю? — перекочуюся на пенопласті й витріщаюсь у стелю. — Я міг би побороти біль та почуття провини, якби й вона змогла. А для неї все триває. Вона там, застрягла в часі.

— Говори, Робе, — наполягає Зіґфрід.

— Я й кажу. У її думках свіжа кожна секунда, коли я пожертвував її життям, щоб урятувати своє. Зіґфріде, я житиму, постарію і помру, а для Клари ця секунда ще триватиме.

— Розповідай, Робе. Вислов усе.

— Клара гадає, що я її зрадив! І цієї миті теж. Я не можу з тим жити.

Настає дуже тривала пауза. Нарешті Зіґфрід відповідає:

— Але ж живеш.

— Що?

Я подумки перелітаю на тисячі світлових років.

— Робе, ти живеш із цим.

— Ти називаєш це життям? — уїдливо коментую я, підводячись і витираючи носа однією з його чергових серветок.

— Робе, ти дуже швидко реагуєш на все, що я кажу, — говорить Зіґфрід, — тому, на мою думку, твоя реакція — це контрудар. Ти відбиваєш усі мої слова. Тепер моя черга завдати удару, Робе. Ти живеш, зрозумій.