Читать «Карпатська казка, або За десять днів до Купала» онлайн - страница 7

Іванко сумно посміхнувся, та так, що всередині у Ксені все захололо.

– Вона завела вас не просто у ліс, – продовжував юнак. – Вона завела вас у Нав…

– Куди? – в один голос викрикнули сестри.

– Нав – це царство мертвих у слов’янській міфології… – за мить зорієнтувалася Леся.

Іванко всміхнувся:

– Розумна дитина.

– Тобто…? – Ксеня відсахнулася, із жахом поглянувши на Іванка, що виблискував на сонці золотавими кучерями. – Ти теж… мертвий?

Сумна посмішка не сходила з обличчя Іванка і дівчатам стало моторошно. Вони уповільнили ходу, і кожен крок луною відбивався в головах.

– Я спробую вам все пояснити, лише дістанемося дому. Познайомлю вас із моєю Маринкою. Вона буде рада вас бачити, – сказав він.

«У нього є якась Маринка», – зовсім недоречно майнуло в Ксениній голові, і вона піймала себе на думці, що ревнує малознайомого мертвого хлопця до невідомої панночки. «Але руки у нього теплі!», – наостанок подумала вона.

Її думки перебив радісний зойк Лесі:

– О, то це ваша хатинка! Така гарна, як намальована!

Оточений ріденькою карпатською огорожею, на схилі гори виднівся дерев’яний зруб під солом’яною стріхою, а навколо розкинувся тінистий яблуневий сад, обсаджений рядками яскравих квітів.

Тендітна, ніби виткана з повітря, дівчина, стояла на порозі, вдивляючись у обличчя гостей. Русяве волосся було заплетене в довгу косу й перевите синьою стрічкою. Її приємне кругле личко мало дитячі риси, і лише блакитні, зовсім не дитячі, очі вказували, що дівчина старша, ніж здається.

– Це моя сестра – Маринка, – сказав Іванко, коли дівчата зайшли у двір.

«Хух, усього лиш сестра», – чомусь із полегшенням подумала Ксеня.

– Вас як звати, до речі? – продовжував господар, не помічаючи Ксениної радості й пожвавлення.

– Я – Оксана, – офіційно відрекомендувалася старша. – А це вже моя сестра, Леся.

– Сестра? – Іванко виглядав здивованим.

Він уважно подивився на Лесю і раптом розсміявся.

– Я думав, що ти хлопчик! Ну, поглянь сама: коротке волосся, штанці…

Ксеня із Лесею перезирнулися й теж розсміялися.

– Ви не перший, хто так думає, – знизала плечима Леся. – Я вже звикла…

– Найцікавіше, – зненацька посерйознішав Іванко, переводячи погляд із однієї дівчини на іншу, – що вони теж подумали, що ви – брат і сестра… І через це ви тут.

– Давайте мити руки й за стіл, – зненацька встряла в розмову Маринка, плескаючи брата по плечу. – Підозрюю, що ви дуже втомлені та голодні.

Вона налила в миску води, принесла чисті рушники й побігла до хати накривати на стіл.

Нарешті всі сиділи за невеликим дерев’яним столом у чистій, наповненій ароматами трав кімнаті. На столі стояли глечик з молоком, тарілка свіжої бринзи й гарячі пиріжки з капустою. У повітрі заносився запах свіжоспеченого хліба.

Ксеня почала було їсти, але шматок у горло не ліз.

– Іванко, це вже зовсім нестерпно! Ти нам розкажеш, хто такі ці вони й чому нас тут чекали?