Читать «Флорентійська чарівниця» онлайн - страница 17

Не тільки від Темюджина. Він також походив безпосередньо від чоловіка на ймення Залізо. Мовою його прабатьків залізо звучало як тимур. Тимур-е-Ланг, кульгавий залізний чоловік. Тимур, який зруйнував Дамаск і Багдад, залишив у руїнах Делі, який був одержимий п'ятдесятьма тисячами демонів. І тому Акбарові більше би сподобалося, якби Тимур не був його пращуром. Він уже не розмовляв мовою Тимура — мовою чаґгатай, названою так на честь одного із синів Чингісхана, бо прийняв спочатку перську, а потім і мішанину кочового війська — урду, тобто табірну мову, в якій півдюжини малозрозумілих мов белькотіли і свистіли, утворюючи, на подив усіх, якийсь прегарний новий звук, тобто прийняв мову поетів, народжену з уст воїнів.

А от той Рана з Куч-Нагіна, молодий, стрункий і смуглявий, упав навколішки до ніг Акбара, з безвусим і кривавим обличчям, чекаючи на фатальний удар.

— Історія повторюється, — промовив він. — Сімдесят років тому твій дід убив мого діда.

— Наш дід, — відповів імператор, вживши звичну королівську множину, оскільки час для проведення експерименту був непідходящий, і негідник не вартував стати свідком цього, — був варваром з мовою поета. Ми ж бо, навпаки, є поетом з варварською історією та варварською відвагою, які ми ненавидимо від усього серця. А це доводить, що історія не повторюється, але рухається вперед, і Людина спроможна змінюватися.

— Якось дивно розмірковує кат, — промовив тихо молодий Рана, — але сперечатися зі Смертю нема смислу.

— Ну що ж, ти помреш, — погодився імператор. — А скажи нам чесно, в який рай ти потрапиш, коли проминеш останню завісу?

Рана підвів своє спотворене обличчя і глянув імператорові просто у вічі.

— У Раю слова поклоніння і суперечка означають те саме, — заявив він. — Всемогутній Бог — не тиран. У Божому Домі кожен вільний говорити те, що він хоче, і це є формою їхнього поклоніння.

Він таки провокував брутальність, такий собі святіший ніж ти юнак, тут не могло бути жодних питань, але, незважаючи на роздратування, Акбара зворушили ці слова.

— Ми обіцяємо тобі, — промовив імператор, — що такий дім ми збудуємо на землі.

А тоді з вигуком «Аллаг Акбар», тобто Бог є великий, або ж, можливо, Акбар є Бог, він відітнув пихатому грубіянові зухвалу, що повчала, а тому несподівано непотрібну голову.