Читать «Коло Елу» онлайн - страница 9

На Янівському цвинтарі поруч поховані син Остап та чоловік Дмитро – частинки її душі. Колись жінка бувала там часто. Спочатку чи не щодня, а згодом трохи рідше. Потім настав час, коли самотужки доїхати не могла. Просила внуків. Але це бувало рідко, та й то здебільшого на свята. Адже таке життя настало, що всі заклопотані, не мають часу.

Трамвай задеренчав, мов підганяючи стареньку. Ганна-Софія не без проблем, з допомогою молодого чоловіка зайшла в салон та сіла на одне з передніх сидінь. Усередині вагону майже нічого не змінилося. Ті ж крісла, пофарбовані в той самий колір, як і багато років тому.

Трамвай, не кваплячись, мов видивляючись, чи не змінилося щось навколо під час його відсутності, вирушив згідно зі своїм маршрутом.

3

У вагоні Ганна-Софія, щось згадавши, почала нишпорити по кишенях. Вона витягла пенсійне посвідчення, розгорнула, наче хотіла переконатися, що це саме її документ. З фотографії на неї дивилася трохи здивована жінка років 50–55. Тепер важко було повірити, що це вона. Ганна-Софія згорнула книжечку й тримала в руці, мов хтось міг засумніватися, що жінка пенсійного віку, й оштрафувати за відсутність квитка.

Ганна-Софія зручно вмостилася в кріслі, що було холодне, як лід. Та це її не засмутило.

Трамвай їхав якось неохоче. Ось знову зупинився, сіпнувся. Наче всіма своїми діями показував, що незадоволений, що його розбудили так рано, та ще й примушують працювати у вихідний день. Згодом, трохи поміркувавши та обережно перебираючи рейки, поважно попрямував уперед. Так само неквапом, боячись щось пропустити або переплутати, Ганна-Софія приготувалася до своєї подорожі, але незчулася, як поринула в спогади.

З’явилася вона на світ у далекому 1924 році, аж страшно подумати. Батько її був корінним львів’янином, лікарем. Ганна-Софія була єдиною його дитиною, до того ж пізньою.

Василь Захарович весь час віддавав роботі та науці. Своїх діда й бабу, батькових батьків, Ганна-Софія бачила лише на світлинах. Вони померли, коли Василь Захарович був іще зовсім молодим, залишивши його та значно молодшу сестру Ольгу. Вони жили вдвох. Минав час, Ольга підростала. На відміну від Василя Захаровича, котрий був невисокого зросту та трохи сутулуватий, як його мама, Ольга пішла в батькову родину й виросла статною й красивою. Брат, як міг, заміняв їй батьків. Багато в чому дуже вдало. Ольга добре вчилася, знала кілька мов. Та характер у неї був непростий, як тоді казали – «хлоп у спідниці». Ще зі школи вона бавилася виключно з хлопцями, до того ж не раз дававши то одному, то іншому прочуханки. І навіть коли подорослішала, дівчину мало цікавили сукні та реверанси. Вона надавала перевагу велосипедам та м’ячам. А по деревах лазила краще за всіх сусідських хлопчаків на вулиці. Багатьох цих речей вона навчила й свою племінницю.

Хатню роботу Ольга виконувала неохоче. У родину приходила сусідка, що допомагала по хазяйству. Однак жінка зістарилася й вже не могла поратися в господарстві. Тож постало питання піклування про сім’ю самотужки. Деякий час хатні обов’язки були покладені на Ольгу. Та вже за кілька днів стало зрозуміло, що вона не може їх виконувати й треба змінити цей стан речей.