Читать «Коло Елу» онлайн - страница 47

Одного вечора, коли діти заснули, утомлений Дмитро підійшов до дружини, обняв її й тихо промовив:

– Ти знаєш, а в нас до того ніби й не було дітей…

– Що ти маєш на увазі? – спантеличено запитала жінка.

– От дивися, мені завжди на роботі хлопці розповідали, як важко з малою дитиною, як немовля спати не дає. Я завжди думав, що вони перебільшують, адже ми зі своїми старшими двома не мали жодних проблем. А зараз, коли народилася третя дитина, я вперше відчув, що таке немовля.

Ганна-Софія голосно розсміялася. Та чоловік сердито прикрикнув на неї, щоб не розбудити Олю. Жінка розсміялася ще голосніше й сказала:

– Ти бачиш, як ми її боїмося, – і, стишивши голос до шепоту, жартома додала: – Отже, Оля мала народитися, щоб і ми себе відчули повноцінними батьками.

І вони відчули, вони це відчували постійно. Щойно Оля стала на ноги, з неї не можна було зводити погляду: відвернувся на секунду – щось трапилося: то вона в калюжі, то до гарячої каструлі тягнеться, а то на височезний стіл залізе.

Таким чином дівчинка й зростала. Оля була, як кажуть сьогодні, гіперактивною дитиною. Її гіперактивність стосувалася буквально всього. Наприклад, читати Оля почала в чотири роки. Не раз батьки спостерігали, як маленька донька підходила до книжкової шафи, навмання витягала будь-яку книгу, перевальцем прямувала до письмового столу, сідала за нього й читала. У той момент її не було чутно годинами. Дівчинка читала все, що траплялося на очі.

Одного разу Дмитро покликав дружину й тихенько привів її до столу, за яким сиділа донька. Ганна-Софія уважно прочитала назву книги, що лежала перед дитиною, й остовпіла. Ольга уважно маленьким пальчиком водила по сторінці медичної енциклопедії. Не стримавшись, жінка тихенько засміялася. Ольга почула смішок, повернулася до батьків, окинула їх дорослим поглядом, повільно підвелася, згорнула книгу й безапеляційно заявила:

– Я йду на прогулянку.

Дмитро приречено поплентався за нею надвір.

Час минав, Остап із відзнакою закінчив школу. Хлопець оголосив, що вступатиме у військове училище. Хоче бути офіцером і захищати Батьківщину. Навчатиметься в Одесі, щоб бути самостійним. Батьки не заперечували. Лише Дмитро чи то з докором, чи із сумом тихенько кинув:

– Так, сину, я свого часу також ішов захищати свою Батьківщину.

Батьки попрощались із сином; що могли, дали хлопцеві в дорогу, і Остап вирушив у самостійне життя.

Син спочатку надсилав по кілька листів на тиждень. Жалівся матері, що трохи важко. Та з часом, коли звик на новому місці, звістки стали рідшими гостями в їхній квартирі. Щоправда, упродовж навчання писав листи кожні два тижні.

Віруся також училася добре. Дівчина не завдавала турбот батькам. Учителі її хвалили, сусіди не оминали сказати, яка добра й спокійна дитина, скоса поглядаючи на молодшу Олю.

Настав час, і молодша донька пішла в перший клас. Ганна-Софія й Дмитро хвилювалися, як ніколи раніше. Але Оля відразу взялася за науку. Звичайно, час від часу траплялись якісь інциденти, проте рідко.

14