Читать «Коло Елу» онлайн - страница 44

Згодом Дмитро знову поїхав до Києва. А Галя залишилася у Львові й майже щодня відвідувала її. Вони разом телефонували Дмитрові, а потім довго сиділи, чаювали й обговорювали останні події.

У країні настали буремні часи, новини вражали жорстокістю, страшні лютневі події надзвичайно бентежили Ганну-Софію. Галя вже залишалася ночувати в неї. Вони цілими днями дивилися телевізор, слухали радіо й із нетерпінням чекали дзвінків Дмитра. Ганна-Софія постійно молилася за нього, за всіх людей, які на морозі боронили правду.

Згодом Дмитро повернувся додому, а вже за три місяці в нього почалося довге відрядження. Онук заспокоював її, казав, що їздить по роботі Україною. Та вона знала, так, знала, що це відрядження на схід.

13

На зупинці в трамвай увійшла молода жінка з двома дітьми. Вільних місць було вдосталь, тож, поки мама компостувала квиток, малеча встигла зайняти кілька з них. Та під строгим поглядом матері діти зі сміхом вмостилися в одне сидіння. У вагоні запанувала тиша. Але щойно жінка відвернулася до вікна, як малюки почали вовтузитись і витісняти один одного.

Ганна-Софія всміхнулася. Здавалося, ще так недавно і її діти були такими малими.

Коли народився Остап, вони з чоловіком дуже переживали. Думали, чи дадуть раду, адже залишилися самі на світі. З часом усе владналося. Дмитро працював, а Ганна-Софія виховувала сина. Остап ріс спокійним. Бувало, сусіди заздрісно запитували:

– А що, він у вас ніколи не плаче?

– Та ні, – розгублено відповідала Ганна-Софія, – звичайно ж, плаче й вередує.

– Не знаю, – заперечувала сусідка, – я його ніколи не чую. – Таке враження, що у вас у квартирі немає дитини. Постійно тиша.

Ганна-Софія з вдячністю дивилася на сина. Справді, він майже ніколи не скиглив і не кричав, як інші діти. Інколи, може, щось йому заважало, то попхинькає, але дуже рідко.

Остап ріс здоровим і життєрадісним, тож матері рідко ставала в пригоді її медична освіта. Також він був спокійним та врівноваженим. У школі навчався на «відмінно», завжди брав участь у різноманітних змаганнях, конкурсах, вікторинах. Батьки пишалися сином. Йому не потрібно було нагадувати про уроки. Тож батьки чимдалі менше часу приділяли хлопцеві. А тут іще народилася Віруся. Свою увагу молоде подружжя звернуло на неї. Остап також залюбки бавився з молодшою сестричкою.

Але коли Остапові виповнилося років десять, він навідріз відмовився йти до церкви, аргументуючи це тим, що піонер. Батько намагався переконати сина жартами. Та хлопець і слухати не хотів нічого. Одна така розмова завершилася величезною сваркою, після якої Остап на кілька днів пішов із дому.

А одного дня син прийшов зі школи радісний, мов світився весь.

– Розказуй, що сталося, – запитав батько й сам же жартома відповів: – Мабуть, закохався.