Читать «Коло Елу» онлайн - страница 13

– От, у злодія й вуха горять, – промовив батько крізь сльози й передав доньці склянку з водою.

Після вечері батько покликав бабцю Віру, Ольгу й навіть Ганну-Софію в кабінет. Дівчинку це здивувало, адже поговорити вони могли в кухні або у вітальні. «Це, мабуть, для того, щоб розмова виглядала серйозно», – подумала вона.

Коли всі нарешті сіли, Василь Захарович зробив паузу й заговорив:

– Я отримав запрошення попрацювати до кінця року у великій краківській лікарні. Чесно кажучи, думав відмовитися. Та такий шанс випадає рідко, тому я довго вагався та вирішив: канікули Ганна-Софія проведе з Вірою Петрівною на хуторі. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте, – звернувся він до бабці.

– Та ні, звичайно, – відповіла жінка. – Ви ж знаєте, я давно хотіла взяти її до себе, щоб дитина відпочила від міста.

– От і добре, цю частину погодили. – Батько поставив якийсь значок на білому аркуші, що лежав на столі. – А на початок навчального року доця, звичайно ж, повернеться, і тоді Ольга буде займатися дитиною, – продовжив Василь Захарович. Трохи подумавши й окинувши поглядом сестру, додав: – Вас, Віро Петрівно, попрошу частіше приїжджати до нас. Інколи, можливо, і мені пощастить вирватися на день-два. Усі погоджуються?

Три слухачки енергійно закивали головами. Такий варіант підходив усім. Вечір проходив, як ніколи, гамірно та весело. Родичі були не те що задоволені – щасливі. Ольга отримувала відпустку на все літо і, судячи з її грандіозних планів, бажала вирушити в подорож. Бабця Віра тішилася, що нарешті зможе побути з онукою разом, та ще й на хуторі. Звичайно, її ніхто не обмежував у спілкуванні з Ганною-Софією, зять узагалі пропонував переїхати до Львова. Але хіба могла вона покинути господарство? А тепер такий подарунок – майже три місяці з дівчинкою сам на сам.

Ганна-Софія ще не могла повірити своєму щастю. Та поволі, з кожною годиною, вона уявляла свій приїзд на хутір. А під кінець вечора подумки була вже в дорозі. Тому вночі майже не спала, думала про те, як вони з бабусею вирушать на хутір, адже ще нікуди не виїжджала з міста. Узагалі у свої неповні десять років дівчинка жодного разу не засинала поза межами своєї кімнати.

Такої довгої ночі Ганна-Софія ще не відала. Вона то поринала в сон, то прокидалася, а пробудившись, дивилася, чи ще не світає. Та коли закінчилася ніч і настав довгоочікуваний ранок, змучена тривогою та чеканням дівчинка міцно заснула.

Ранок виявився метушливим: усі кудись збиралися. Батько поспішав на потяг до Кракова й тричі перевіряв вантаж, переконуючись, що речі на місці. Зібравшись, він покликав до себе домочадців. За звичаєм, родичі присіли на дорогу. Підвівшись, Василь Захарович підійшов до доньки, міцно обняв її й поцілував у голову, так само він попрощався із сестрою. Але, наблизившись до тещі, розгубився. Проте жінка врятувала його – міцно потиснула руку й голосно промовила: