Читать «Вільний світ» онлайн - страница 99

– Ну що? – Жора зазирає в плетений навколо металевих кілець сак, у якому живе срібло невеличких, із долоньку карасиків перемішалося з червонястими плавцями краснопірок. Він хотів піти з ними, але біль, раптовий і в’їдливий, скрутив його і вклав до ліжка.

– Та є трохи…

Племінник усміхається й дивиться на дітваків, які з реготом гасають навколо столу під яблунею, і не зрозуміло, чи помагають Нюсі, чи то просто розхапують накраяну ковбасу й хліб, так і не дочекавшись борщу. Жора дивиться на це таке схоже з Нюсиним обличчя її сина (от тільки очі сірі – батькові), переводить погляд на сестру, на сестриних онуків. Що це? Голос крові? Однаковий набір генів? Ейфорія на порозі смерті? Він повинен був жити тут, із ними, серед них… Відбути термін за злочин (вижив попри все, а його товариші – ні) і за його відсутність (зрадник, бо ж потрапив у полон – присуд і довічне клеймо), пройти усіма дорогами радянського пекла. Життя, якого не було, яке не прожилося – викреслене, «пропале безвісти», лише розпочате й здане в архів, а може, і геть утилізоване. А зараз, коли минуло майже два місяці, відколи він приїхав, надивився на всіх і нагостювався, йому хочеться «додому», в Австралію. Тут усе чуже й змінене до непізнаваності. Київ – місто його дитинства та юності, спогад про який він носив, як найбільшу святиню, завжди ліворуч, там, де серце, цей Київ обріс новою, зроговілою шкірою незграбних забудов, укрився чиряками висоток зліва і справа, наїжачився кам’яницями на Дніпро, приступив упритул, скинувши з берегів споконвічні верболози й надійно оцементувавши їх білястими квадратами бетонних плит. А острів? Теж заріс… І сліду не лишилося від їхнього колишнього життя, вулиць, садиб, будинків, як і від тої смертельної пожежі. Це зовсім інший острів. І зовсім інакший Київ. Пострадянський чи ще не зовсім? Агресивно-пролетарський чи який зберіг рештки колишньої шляхетності? Київ… Незалежний нарешті. (Як вони про це мріяли… І Тоня, коли стало зрозуміло, що все вже… кінець… попросила: «Жорочко, доживи!» – і він дожив, і тепер, коли «місію виконано», може вже зі спокійною душею повернутися й лягти коло неї.) Незалежний нарешті? Але ж хіба цей злиденний натовп, зрусифікований і матюкливий, який стриже якісь «купони» замість грошей (старі грошові знаки, бачте, уже без «купонів» не дійсні, а нових іще «не виготовили»), і є тими міфічними українцями, з якими вони так прагнули з’єднатися? Мислили про них, як про братів. Кому це було потрібно? Їм, забезпеченим і ситим емігрантам із ностальгійними настроями, чи всім цим людям, українцям із походження, що населяють Україну, та чи українцям за визначенням і за духом?

– Парить. Мабуть, дощ буде.

– Чуєш, Нюсю, може, не накривати надворі?

– Так на веранду всі не вліземо. Треба швиденько. Щоб до дощу встигнути.

Усі розсілися навколо столу – хто на чому, бо однієї лавиці, вкопаної під яблунею, таки замало для великої родини.