Читать «Вільний світ» онлайн - страница 100
Тетяна Белімова
– Так от… Як послали нас до Сибіру з експедицією, пробули ми там три літні місяці та два осінні й давай додому проситися. Зрозуміли, не виживемо ми там. Клімат, не доведи Господи. Побут, люди – усе чуже, незвичне, усе не наше.
– А Володя, мій перший чоловік (ти ж пам’ятаєш Вовку Галчиного?), такий красень був! Але як у війну захворів, то вже й не одужав. Помер у двадцять сім.
– Винось, синку, гітару, чи що? Поспіваємо, поки всі вкупі!
Сіра волокниста хмара заплуталася в яблуні, під кроною якої міг би розміститися не один такий стіл (цю яблуню однією з перших посадили Нюся з Вовою, посадили майже відразу, щойно отримали цей дачний наділ на шість соток). Перші краплі дзенькають по тарілках і металевих ложках. Дощ уперіщив раптово. Вереск, розкидані й перевернуті стільчики, дружний, майже одночасний біг десятка ніг туди, під дах рятівної дачки. А дощ стукотить по цупкій цераті лавиці, дзьобає борщ у тарілках, мочить кинутий напризволяще нарізаний тонкими скибками (по-міському) хліб, дрібними краплями всіває нарізані огірки й помідори, заливає недоїдену ковбасу. За десять хвилин хмара-поливайка рушає далі, залишивши по собі знищений ущент обід під чисто вимитими небесами.
Вечір. По-літньому теплий, по-дачному тихий, по-річковому вологий, а може, непросохлий після раптової зливи. Обидва діди – київський Вова й австралійський Жора – чаклують біля спінінгів. Дітлахи (хоча вже й ніби переросли це визначення) крутяться біля них. Син діда Вови відганяє їх, бурмочучи щось, не виймаючи з рота цигарки: чи то «рибу розлякаєте», чи «нічого тут не займайте».
– Діду, ну давай уже розпалювати!
– Та як його розпалювати? Ви ж бачите? Дрова намокли.
– Діду! А ти сухих із сараю принеси!
Червоні жаринки, леткі й невагомі, несуться й несуться яскравими цівками в чорне небо. Одноманітний тріск дерева, охопленого полум’ям. На березі порожньо й вогко, ніч насувається вкупі з холодними дрижаками. Смуга води ледь вимальовується в темряві. На одному із закинутих десь на глибину спінінгів починає тонесенько голосити мініатюрний, мовби іграшковий дзвоник. Дід Вова азартно кидається до нього, хапає з імпровізованої підпори (дві дерев’яні рогульки, загострені на кінці та глибоко встромлені в береговий пісок) і швидко підтягує «здобич» до берега. На гомін спінінгової котушки збігаються всі четверо онуків, тягнучи за собою ту саму гітару, під яку так і не випало поспівати вдень. Усі гуртом обступили й розглядають велику рибину, яка б’є сріблястим хвостом об пісок, шукаючи порятунку (ще не вірить у власну приреченість) і змійкою звивається до води. Риба впокорена й до часу плаває в плетеному саку, припнутому біля берега. Молодь заводить «Несе Галя воду…» під простенькі гітарні акорди (більше для діда Жори: він залюблений у все українське), а тоді відходять десь далі берегом, і вже геть інша музика й слова долинають до кострища, біля якого діди Вова й Жора примостилися на розкладних стільчиках.