Читать «Вільний світ» онлайн - страница 95

– Так-то воно так. Але ж… Ви повинні були у відділі кадрів запросити свою особисту анкету й відразу внести корективу. Так?

– Мабуть. Але я… якось не подумала.

– Ви не подумали? Що ж… Ганно Семенівно, якщо так, думаю, цього разу все обійдеться без догани… До речі, а що ви знаєте про вашого брата? Вам хоч відоме його нове ім’я?

– Яке нове? Таке само – Жора… Тобто Георгій Семенович Терещенко.

– А за документами (паспортом) він тепер Джордж Терещенко! Хіба ви не знали? Він ім’я змінив! А для чого? Від кого він ховався? Га?

– Я цього не знала. Він підписав лист, адресований мені, своїм звичайним іменем.

– Ну, добре! Гаразд. А що він написав вам у цьому своєму листі? Конкретно про себе?

– Написав, що одружений з українкою Антоніною, що мають двох дітей. Потім іще написав, що живе в місті Мельбурні.

– З якого року?

– Здається, з п’ятдесят другого. Якщо я правильно запам’ятала.

Товариш майор схиляється над якоюсь течкою на своєму столі й гортає в ній білі аркуші канцелярського паперу, продавлені наскрізь машинописом.

– Так-так. Усе правильно. Продовжуйте.

– Ну от… Написав, що працює на залізниці інженером з експлуатації тепловозів, як я зрозуміла.

– Так-так. Ви все правильно зрозуміли.

– Якщо ви все це знаєте, чи є сенс мені продовжувати?

– Ганно Семенівно… Ви ж розумієте, що не вам це вирішувати. Далі!

– Так, а що ще? Дочка закінчила нещодавно університет, вона переїхала до іншого штату, але там же – в Австралії. Зараз я пригадаю, куди саме…

– До Перту!

– Саме так!

– А син?

– Син іще навчається. Це все ніби…

– Ніби… Ага, я так і думав.

– Це ви про що?

– Я кажу, так і думав, що Георгій Семенович приховав усю правду про себе.

– Яку ще правду? – Ганна Семенівна враз відчуває, що їй бракне повітря (певно, погана спадковість – схильність до раптового підвищення тиску). – Можна води?

– Так! Прошу-прошу… Наливайте ось із карафки… Склянки чисті… Їх міняють щодня… То я продовжу? Ви вже можете слухати? У мене є корвалол.

– Ні. У цьому немає потреби.

– Ну дивіться, як знаєте, якщо зомлієте… Не забудьте тоді, що я вам пропонував ліки.

– Постараюся.

– Так от, Ганно Семенівно, чи відомо вам, хто дружина вашого брата? Хто вона є насправді?

– І хто ж?

Чоловік перегортає кілька сторінок у своїй течці й зачитує красивим баритоном із ледь округленим пташиним «р»:

– Антоніна Марецька… Творчий псевдонім – Тоня Тетіївська. Українська буржуазна націоналістка.

– Хто?

– А ви не знаєте, що таке «буржуазний націоналізм»?

– У загальних рисах. Ви сказали «творчий псевдонім». Це як?

– Вона поетеса. Авторка кількох поетичних збірок. Друкувалася в багатьох діаспорних виданнях.

Товариш майор знімає окуляри й дивиться довгим значущим поглядом на свою співрозмовницю, ніби передає їй невисловлене, але не менш важливе: «Тепер – ви – нарешті – зрозуміли? А бачите, у – якій – ви – халепі?»

– То й що? Творчість… Поезія… Я не розумію…

– А чи ви знаєте, про що вона писала в тих своїх віршах?

– Звідки? І гадки не маю.