Читать «Вільний світ» онлайн - страница 94

Тоня не приїде зі мною. Вона рано піде. Така вже, видно, доля (чи невблаганний закон буття) – завжди втрачаємо те, що найбільше боїмося втратити, те, що найбільше любимо, те, що найцінніше. Я надто довго прожив із Тонею, аби не взнати найбільшої її таємниці: вона – не – повинна – була – жити – поза – Україною (її ностальгія була навіть більшою за її внутрішні уявлення про Батьківщину). Вона думала, що сильна й усе здолає, що в неї є бажання й воля до нового, кращого життя. А насправді оці всі її спроби – писати вірші й публікувати їх у безкінечних діаспорних альманахах, членство в Союзі українок Австралії, членство в Союзі українських організацій в Австралії – були лише намаганням старанно замаскувати порожнечу, яку вона відчувала весь час нашого існування «тут». Я звик і прилаштувався до життя, вона – ні. Це зрештою її і спалило. Той вільний світ, якого Тоня так прагнула, став для неї справжньою в’язницею, яку вона носила в собі всі шістдесят років свого життя.

Геологорозвідувальна експедиція

Отак живу: як мавпа серед мавп.

Чолом прогрішним із тавром зажури

все б’юся об тверді камінні мури,

як їхній раб, як раб, як ниций раб.

Повз мене ходять мавпи чередою,

у них хода поважна, нешвидка.

Сказитись легше, аніж буть собою,

бо ж ні зубила, ані молотка.

Василь Стус. Отак живу: як мавпа серед мавп

– Доброго дня, Ганно Семенівно. Прошу, сідайте. Сідайте-сідайте! Розмова буде довга.

Ганна Семенівна знімає, старанно протирає окуляри й знову їх надіває (Це все від хвилювання, звісно. Не щодня доводиться бувати в установах, куди якщо вже викликають, то мають на те дуже поважні причини). Врешті сідає на запропонований їй незручний дерев’яний стілець. Просто казенний чи ця незручність добре продумана?

– Переглянув щойно вашу особисту справу. Маю сказати, у вас майже бездоганний життєпис.

Худорлявий чоловік у штатському акцентує на слові «майже». Він теж в окулярах у дорогій золотій оправі, але зараз дивиться на свою співрозмовницю не крізь них, а понад ними – по-людському, довірливо, і стишений голос тому підтвердження. Розмова з перших речень набирає неофіційного забарвлення.

– Так от, Ганно Семенівно, ви очолюєте цілу секцію (акцент на слові «цілу») у геологорозвідувальній експедиції. Вам зовсім недовго до пенсії. Так чи ні?

– Так і є, товаришу… е-е-е…

– Можете звертатися до мене «товариш майор».

– Що ж… Товаришу майоре, ви все правильно кажете.

– А ваші анкетні дані? Ви знаєте, що маєте щоразу вносити зміни до вашої анкети, якщо такі стаються?

– А що не так із моєю анкетою?

– Ой, Ганно Семенівно… А то ви не знаєте?

– Мені нічого приховувати… Я… Вибачте, я не зовсім розумію, до чого ви ведете.

– Ось є така графа – «Родичі за кордоном». Є? Є. А чому ж у вас указано, що «нема», якщо ваш брат живе в Австралії?

– Так це зовсім нещодавно з’ясувалося. Буквально… місяць тому… Ми всі ці роки після війни не мали від нього жодної звістки. Думали, він загинув, просто згорів десь у танку разом із документами. Він був танкістом.