Читать «Вільний світ» онлайн - страница 91

Воля? Воля… Чи ж цього сподівалися, повертаючись? Хотіли й тут рай своїми руками розбудувати – для себе – батьків – дітей – рідних – односельців… Знали як (чи лише думали, що знаємо), вірили в себе, у те світле майбутнє (вірили чи просто дурили себе). «Ти про ту свою Германію забувай, хлопче! Тобі ж краще буде», – і не порада зовсім, а наче погроза.

Може, і так… Може, їхні методи і є «капіталістичними», та чи ж не байдуже до того коровам, якщо вони від цього краще дояться? Але чи ж мені з вами, розумними й владними, сперечатися? Я жити хочу! У мене син скоро народиться! Живіть собі, як живеться, не хворійте. І мене не чіпайте.

Пароплав «Австралія»

«На білому-білому пароплаві ми попливемо в далеку країну за океаном! Там ми оселимося й житимемо. Там ніколи не було війни. І там ніколи не буде війни. Нам там буде дуже добре. Ми проживемо там щасливе життя. Ось побачиш. Спи, люба. Засинай!»

Тоня розказує одну й ту ж казку перед сном нашій донечці Тані (Тані лише два рочки, вона мало що розуміє з Тониних слів, але слухає уважно, вловлюючи не так суть, як саму медитативну інтонацію маминого голосу). А я ж хотів, аби Таня була Тонею – ще однією маленькою довершеною копією цієї, дорослої, такої коханої. Але Тоня заперечила: «У кожного своя доля». Певно, так воно і є. Тому нашу дочку звуть Таня. А ще Тоня сміється й каже, що в нашій родині забагато літер «Т» – Тоня й Таня Терещенко. «Добре, – каже вона, – що ти в нас Жора, а не Толя».

Це просто казка (але насправді все станеться так, як у цій казці, ніби Тоня заздалегідь посіяла зерна нашого майбутнього й вони проклюнулися, зійшли й заколосилися достиглою багатою нивою), казка, що розповідається вже декілька місяців поспіль – увесь довгий період очікування. Ми подали документи відразу в три країни й чекаємо, де нас погодяться прийняти (Алжир – Аргентина – Австралія – у такому чи у зворотному порядку… ліпше у зворотному, звісно). Ми чекаємо. Тут, у Німеччині, наших майже не лишилося – усі роз’їхалися, а хто ще, як і ми, залишилися, ті вже теж спакували валізи. Бо тут… Тут уже небезпечно. Чорне вороння налетіло, кряче, вистежує, віщує біду і тут, і там – скрізь.

А пароплав був не білий! Скоріше сталево-лискучий із підкопченими трубами й високими бортиками, і на ньому сотні таких, як і ми, – у пошуках нового життя, нового щастя, нової батьківщини аж ген за далеким океаном.

«Тече вода в синє море, та не витікає, шука козак свою долю, а долі немає».

Австралія, чи, власне, Australia. Що ми чули про неї? Що знали? Лише те, що це Південна півкуля, що там немає зими, а є відомі й невідомі, хижі та не дуже тварини, гаддя, риби (чи скрізь, чи лише в дикій природі), а вгорі чужі зірки перевернутого догори дриґом неба.