Читать «Вільний світ» онлайн - страница 89

Ідемо ще з удосвіта і вже, певно, півшляху від Олиної Чернявки до моєї Княжої Криниці пройшли. Сонце суне вгору поволі, ніби міркуючи, світити-обігрівати йому цю землю чи ні.

– Не сподобався я твоїй рідні.

– Чого це так рішив?

– Чув, як ти з матір’ю балакала.

– Ти мій чоловік, а хто там собі що думає, мені байдуже.

Дорога бита, в ямах і глибоких баюрах, що в них місцями стоїть болото (не просихає ніколи, наповнюється рідким багном від дощу до дощу). Вона, ця дорога, то забігає в яке село, то знову випростовується у відкрите на всі чотири боки поле. Хатки старанно попідмазувані від колишньої воєнної кіптяви, але які ж усі низенькі, із маленькими віконцями, криті сніпками, а то й очеретом. Дивлюся на них і не впізнаю (чи це я так сильно змінився, чи все навколо так змізерніло за ці два лихі роки), бо ж споглядаю їх уже крізь отой свій «німецький» досвід. У голові ще час від часу паморочиться (але лікар, той самий, якого Оля вблагала робити операцію, запевнив, що минеться), може, тому й ці думки та порівняння виникають? Сірі постаті кутаються в хустки, боса дітлашня, що вивалюється крізь похилені тини (а кому ж їх підправляти, як на все село з десяток чоловіків залишилося), дядьки в картузах, а вслід нам одне й те саме: «Живі… До когось вертаються… Ото мамка зрадіє!»

Осокори на підступах до Княжої Криниці! Впасти і в нестямі качатися по землі? Їсти її, таку дорогу й рідну? Я повернувся! А міг би… Відчуття «повернення» наздогнало мене. Не на кордоні (останньому з перейдених на безкінечно довгому шляху додому), не в Олиної матері (за ними, за їхньою зустріччю – радістю – слізьми спостерігав відсторонено, ніби чужий), а саме тут, де колись був вкопаний хрест на в’їзді до мого рідного села.

– Ой, Юхреме! Це ти?

– А чого голова замотана? Тебе ж у Германію забрали? Чи ти там воював?

– А то хто з тобою? Жінка твоя?

– Чи не нємка, бува?

У плутанині цих імен і облич (знайомих – далеких родичів – простих односельців) розрізняю постать сусідки тітки Зіни. Вона так плаче, – голосно, невтішно, навзрид, – ніби це похоронку на мене принесли, а не сам я, живий-здоровий, повернувся додому (пізніше довідаюся, що вона лишилася сама, як палець: сини й чоловік загинули на фронті).

– А мати вже ж так тебе виглядає!

– А ти ж нічого не знаєш…

– Дарку, сестру твою, поховали… Уже й сорок днів відбули…

Зупиняюся, і всі ті, що йшли навколо мене, весело вигейкуючи й випитуючи про моє життя-буття в Німеччині (увесь мій «іноземний» одяг, черевики, валіза наштовхують їх на різні думки, а висновок такий, що не так уже й погано мені там велося, он і вбраний по-панському), теж враз зупиняються. Хто це викрикнув? Це такий чийсь жарт? Не дуже дотепно, але ж… Головне, що це неправда?

– Кого поховали? Коли?

Відведені очі, заціплені губи… Мнуться. Вичікують. Ждуть, хто ж нарешті наважиться й видасть скоромовкою, що «ото ще в червні Василь Невмиваний хотів був пожартувати, навів на неї, а воно й стрельнуло, майже два тижні ще пролежала, кров’ю кашляла… це ж легеню їй прострелив… якби ж дохтура якого…»