Читать «Вільний світ» онлайн - страница 104

– От. А тоді знайшли його десь аж під Мурманськом! Із кимось побився! А тоді вже в буцегарні до нього, що та хто? Ага… Знайшли під полою в піджаку паспорта – Василь Невмиваний! Ага. Люди! А він же в розшуку. Тоді по етапу його сюди, в Монастирище. І судили його вже тут. А наші люди із села були за свідків. Засудили й забрали десь на Магадан. І вже він сюди не вернувся. Оце тобі таке. Була сестра молода, гарна! Убило. Просто так. А вона ще й не зразу ж померла. Ще промучилася, бідна, з кілька тижнів. Якби ж антибіотика їй якого… Та де ж вони тоді були? Та ще й село… Отак. А я ж не знав. Хустку їй віз на подарунок…

Дід Єфрем складає одна на одну великі майже чорні порівняно з білою сорочкою руки, з яких іще не змилася літня засмага (а може, то гній і земля навіки в’їлися в шкіру). З-під по-молодецькому зсунутого на потилицю картуза вибивається ще й досі виразно чорний кучерявий чуб. Восково-жовте, розкреслене в усіх напрямках зморшками обличчя, найбільше яких зібралося навколо рота, який раптово розпливається в усмішці:

– О! Ти вже впорався з тими яблуками, поки ми тут теревені теревенили. А я ж тобі й не поміг.

– Чуєте? Ми зараз візьмемо велосипеди та й поїдемо до ставка – на греблю. Хочу показати їй Княжу. І те місце, де стара була.

Дід з онуком перемовляються, а вона, скориставшись моментом, знову нотує у своєму зошиті: «Українці схильні до утворення поетичних власних назв. Ось, скажімо, Княжа Криниця. Уявляю собі, що колись у давнину тут була криниця з такою солодкою водою, що навіть сам князь приїздив її пити. А коли сам не міг, то присилав когось із дружини, щоб набирав йому студеної водиці. Привозив своєму володареві цілий міх, а може, і два! Пилася, ніби вино».

– Бач, як воно буває… – бубонить собі під носа дід.

Проводжає поглядом онука, що відчиняє й тримає хвіртку, поки вона виводить свою «Україну».

– Знайшов собі городську. Ще й якась Тонина родичка. Гора з горою не зійдуться, а люди… І навіть схожа на Тоню. Пише. Гм! Ну й ну! Аж не віриться… Як у якомусь серіалі… Тонина племениця? Чи хто вона там їй? Тонина родичка й мій онук… Ти чула, Олю? Я міг лишитися! Я міг лишитися? Нащо? Що б я там робив? Як би жив на чужині? А тут же мати моя! І сестра! Батьківська хата! Лишитися? З якого дива?

Дід Єфрем сидить на тому самому ослінчику, з якого забрали диктофон і фотоапарат, а альбом зі старими пожовклими світлинами занесли назад до хати й заховали в полірований сервант під скло. Сонце золотить пізні груші, кидає полиски на дідову постать, досі широкоплечу, не зігнуту роками, і тільки мереживо зморшок, які борознами розходяться від очей, живих і гострих, окреслюють рот, перерізають чоло, – видають справжній Єфремів вік. Дід сидить і думає про зібраний врожай, про курей, яких іще можна тримати, про корову, яку довелося збути, коли померла дружина, про наступний рік, про свій чималий город, що тягнеться майже до самого ставка.

– Не буду наступного року гречки сіяти, – бубонить собі під ніс дід Єфрем. – Нащо мені одному стілько гречки? Не буду! І картоплі менше посаджу! Це вже так… Для себе хіба.