Читать «Вільний світ» онлайн - страница 103

– Дак ніхто точно й не знав тоді, де ховали померлих. Не знали ми, куди їх звозили тими гарбами. Казали люди, що в ярки за село. Там десь і батько мій, і дід, звався Денисом Коломійцем, і баба, її Лісандрою кликали, Олександрою, як уже правильно казати.

– А ви потім не шукали?

– Мати ходили, розпитували. Але всі по-різному показували. Ніхто точно нічого не міг сказати.

– А ті люди, які вас грабували тоді, у тридцять другому? Вони й далі в селі жили?

– Жили! А чого ж їм було не жити? Жили, поки не повимирали. Нікого вже з них немає.

Ті самі пенсіонерки, які мешкають по сусідству і вже прогулювалися під ворітьми Єфремової садиби, знову спиняються, спираючись на низеньку хвіртку, і звідти, ніби з пункту спостереження, прислухаються до дідової балачки й сканують його гостю.

– А в Германії нас американець звільняв. На таких машинах низеньких, чотириколісних із пужалами. Ой, люди! Наїхали – повен двір!

– Єфреме Івановичу, ви ж могли там лишитися? От брат моєї бабусі, дід Жора, лишився! А потім до Австралії переїхав.

– Жора? – дід Єфрем замислюється, «Жора-Жора» – бубонить собі під ніс. – А як його дружину звуть?

– Здається, її звали Антоніна… Але я можу помилятися. Вона померла дуже давно, набагато раніше за нього. І він уже помер. Років із десять минуло…

– Жора… Жора Терещенко. Ага… Значить, вони поїхали до Австралії?

– Як? Єфреме Івановичу! Ви що, його знали?

– Я її знав… Тоню Марецьку… А з ним познайомився вже перед від’їздом. Погано його запам’ятав. Ним іще тоді крутило здорово – після контузії.

«Здається, Єфрем Іванович не усвідомлює, що його рідних заморили голодом не міфічні «комуністи з регіону» (автохтонний вислів; чому, власне, регіону, а не району? вплив німецької? чи тут так кажуть?), а прості односельці – малописьменні, несвідомі, за вказівкою згори (не хочеться думати про властивий людській натурі атавізм, вправно розбуджений «начальниками», що вирвався таким собі джином із пляшечки і накоїв стільки горя), – швидко нотує вона, поки дід Єфрем набирає великою квартою в літній кухні квас із сушки власного виробництва. – Як же це так? Невже вони не розуміли, що прирікають інших на смерть? Інших? Та нічим ці «інші» не відрізнялися від них. Такі ж прості селюки, хіба що, може, майна було більше, хоча… От «Жовтий князь»… Це, звісно, фантасмагорія. Не були вони рогатими. Звичайні сільські дядьки».