Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 8

Коло трактора товпилися всі, хто прибіг у поле.

— Пішла за вітром пшеничка, — жалкували. — Гектарів, мабуть, двадцять.

— І хто б то міг? Не саме ж зайнялось…

Володька, який був колгоспним об’їждчиком, винувато закліпав очима. Зранку до ночі не злазив з коня, гасав степом, стеріг колгоспне добро. А виходить — недогледів…

— Я бачив, їй-бо… Їду отам, зирк — блиснув вогонь. І хтось у лісосмугу подався. Наче мужчина…

Загудів розтривожений натовп:

— Хіба мало наволочі…

— Он, кажуть, диверсантів у районі зловили.

— Диверсанти… А своїх немає хіба? Отих, що колгосп їм поперек горла.

— Еге ж, їм земелька й досі сниться…

У щілинку поміж людьми Володька нетерпляче глянув на свого коня, прив’язаного до тракторного колеса. Йому хотілося зараз же скочити на Орлика і рвонути в степ. Все ще стояла перед очима та спина, що, як тінь, прослизнула в лісосмугу. Тоді, коли спалахнула пожежа, він якось не звернув уваги на ту полохливу тінь, бо одна думка була: скоріше в село, підняти людей! Ще й з трактором провозився, доки оборав п’ятачок, де стояло пальне. А тепер ось почув розмови, весь напружився, злий і рішучий, — подався б у степ, кожний кущик і рівчак обнишпорив би, аби тільки знайти отого і притягти, як гадюку, на суд громади… Та пізно! Шукай вітра в полі!.. І все-таки подався до коня, бо аж тіпались руки.

— Слухайте, — зупинив Володьку чийсь голос. — А де старий Хміль? Він же сторож — чи як? — коло трактора?

— Те-е, сторож… Дома! Хропе під клунею.

— Он, бачите, козу послав… сторожувать.

Табунчанці наче зараз лише уздріли Хмелеву Дуньку — перелякану, з обсмаленим хвостом козу — і реготнули в один голос. Льонька, який намагався осідлати Дуньку, подумав, що з нього сміються — пурхнув за Вальчину спину.

«Справді, куди ж подівся сторож? — смутна підозра закралась у Володьчину душу. — Коло трактора не було, і на пожежу не прибіг. Невже так-таки спить? І камінь піднявся б…»

Відв’язав Орлика.

— Куди, сину? — спитав батько.

— Та… в степ. Робота ж…

— Додому давай. Перекусиш, помиєшся…

Шумило поклав праву руку на синове плече, лівою взяв коня за повідок, і вони пішли по високій ковилі. Люди мимоволі замилувалися ними: обоє високі, майже плече в плече, худощаві, по-циганськи загорілі, легкою ходою міряли степ і про щось збуджено говорили. Льоньці кортіло послухати, та незручно мозолити очі старшим. І Льонька з братом тупцював позаду.

До них підійшла Ліда. Від жароти у неї запали щоки, поруділо плаття. Сестра, спантеличено озираючись, розвела руками: «Десь гітару загубила… Не бачили, хлопці?» Валько тицьнув пальцем: «Он там, на дорозі лежить», і нетерпляче потяг Льоньку вбік. Коли одійшли від гурту, — коваль із сином вже був далеко попереду, — Валько, наче сам до себе, сказав:

— Любить Шумило Володьку. Хоч і не батько.

— Як не батько? — одвісив губу Льонька. Малий аж присів, немов його вдруге оперезали батогом по жижках. — Як не батько?

— Не якай. Мовчи, ніби й не чув.

— Так вони ж…

— Цить, кажу!.. Схожі — це правда. Бо коваль — рідний брат Володьчиного батька.