Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 65

Володька вже сидів на коні, коли табунчанські верховоди, лаючись, повертались до кузні. Ненько рідна! Що сталося з панами! Хіба оце Березовський? Хіба кожушок на ньому? То жмут соломи, яким сажу трусили. А Швайка? Помийне мочало, вибачайте, пане! А Криворотько? А Федоренко? Підсуши і на город — птаство безвісти тікатиме.

— Ну, як, наїлись земельки? — зустрів їх Володька, зняв шапку, поштиво кивнув головою: «Моє шанування, панове!»

— Ти!.. Прикуси язик! — прохрипів староста, підняв кулака і сам злякався — чорний віхоть стирчав з рукава.

Шумило розвернув коней, весело вйокнув, скалки води полетіли з-під копит, і Федоренкові довго вчувалося, що то регоче Володька.

Частина третя

ЗЕМЛЯ НЕ МОВЧИТЬ

Подорож на аеросанях

— Охо-хо-хо-хо… Скажу вам, служба наша собача, — Криворотько тяжко зітхнув, обтрусився посеред хати, змахнув шапкою сніг з чобіт і, не діждавшись запрошення, вмостився на лаві.

Карпо Іванович наче й не помітив поліцая: сидів спиною до дверей і сердито гахкав молотком по залізному обрубку. В його зігнутій постаті, густому настовбурченому волоссі, в швидких рухах відчувалася така зла прихована сила, що Криворотько тихцем-тихцем одсунувся далі, на край лави. А тут обпекла його поглядом тітка Катерина; схрестивши руки на грудях, вона стояла коло печі і не зводила очей з поліцая. Ну, мовляв, кажи, по чию душу прийшов…

— Немає у вас тютюнцю? А то, знаєте, дають пайок — гнилі сигарети, — Криворотько хотів стулити усмішку, та тільки скривився; велика бородавка підсмикнулася, майже закрила прищурене око. — То як, питаю, нащот тютюнцю?

Шумило гахнув молотком, аж лава, на якій сидів поліцай, струснулася.

— Н-да, собача служба, — ще важче зітхнув поліцай. — Рад сусідам допомогти — не можу. Вже передали списочки…

Коваль підняв молоток і не вдарив. Опустив руку.

— Які списки? Хто передав? — процідив крізь зуби не повертаючись.

— Ваші, ваші передали. Ті, що людей знають. Федоренко з Швайкою. Я ж тут новий…

— Що за списки? — Шумило зиркнув поверх поліцая, відітнувши поглядом гулястий вершечок, оту жовту пляму на голові.

— А ви що, не чули? — жовта гуля присунулась ближче. — В Германію забирають… Я б допоміг вам, сусідоньки, та списочки та-а-ам, — тицьнув Криворотько на замерзле вікно. — Діло пропаще. Не піде Володька, вас обох поженуть.

Криворотько встав і бочком посунув до дверей. Немов з розп’яття, страдницькими очима дивилась на нього тітка Катерина, прихилившись до комина, і червоні квітки на стіні вінчали її воскове чоло.

— Ви той… передайте Володі, — кинув поліцай від порога. — Завтра збираємось зранку… у школі. Грицько, здається, у вас ночує? Теж перекажіть… І чого він, як пес бездомний, по чужих хатах тиняється? Батько ж у нього такий…

— Ідіть краще! — крутнувся на стільці Шумило; він судорожно стискував у руці молоток: його дратував тихий, як болотний ручай, голос поліцая.

Криворотько, зіщулившись, виприснув на вулицю.

Мело, вихрило в степу. Вітер вигрібав з низинок сніг і наче дражнив поліцая: то жбурляв білі колючки в обличчя, то сипав їх за комір. «Собача служба!» — лаявся Криворотько. Особливо дошкуляли йому тісні «казенні» чоботи, видані в поліції. На морозі вони ставали ніби залізними, аж дзвеніли, і сплющені ноги промерзали до кісток.