Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 34

— Гей, на зібрання! До школи! Комендант говоритиме!

Крутнувся кінь, і вже з вулиці почулося:

— Та не чухайтесь довго, бо німці почухають!

Ліда повернулась до матері, розтулила тремтливі губи:

— Федоренко… До Хмельового поскакав.

Після короткої спірки вирішили: матері й Ліді нема чого йти до німців. Валько з Льонькою підуть.

Біля школи зібралась купка людей — жінки та діди, найбільше дітлахів. Табунчанці тривожно перезиралися: «Що воно буде?» На ганку стояло троє німців, мабуть, офіцери. На них все було однакове і все начищене до блиску: блищали хромові чоботи, шкіряні портупеї, кобури, погони й кокарди з орлом, який держав земну кулю у своїх хижих пазурах.

Офіцери стояли навитяжку, задерши голови, і з-під блискучих козирків розглядали натовп. Від цих спокійно-пронизливих поглядів жінкам ставало не по собі, й вони тихцем відступали назад, подалі від ганку.

Мабуть, багатьом пригадалися колгоспні збори. На них йшли, як на свято — цілими сім’ями, набивши дома кишені гарбузовим насінням. По дорозі перекидалися з сусідами жартівливо-колючим словом; чоловіки вихваляли свій тютюнець, гомоніли про «політику» і види на врожай, жінки — про сільські новини. Засиджувались в клубі до поночі, докладно міркували над артільними справами… А це були не збори, ні, це були принизливі «оглядини»: переможці хазяйським оком оцінювали свою робочу силу.

Один офіцер, високий, моложавий, з білими вусиками на застиглому, крейдяному обличчі, ступив крок уперед, плямкнув губами, видно, приготувався говорити. З-за його плеча визирнуло кощаве і в’яле, як недостигла груша, жіноче обличчя. Льонька очам своїм не повірив… Тітка Феля!

— Валько! — штовхнув Льонька брата. — Та це ж мати Ліщинського!

Валько покосився на Грицька, а той сіпнув Володьку Шумила. Хлопці здивовано витріщились на тітку Фелю: чого це полізла бухгалтерша до німецьких офіцерів? Можна було б запитати Адика, але він стояв спереду з роззявленим ротом, показуючи жовті вищерблені зуби.

Офіцер, той що з вусиками, проджеркотів по-своєму — і Ліщинська зігнулась, витягла шию, ніби понюхала гострим воронячим носом офіцерський погон. Потім задерла ніс і сказала:

— Громадяни! Це пан комендант, і вони дуже раді з вами познайомитися…

«Отаке! — подумав Льонька. — Бухгалтерша розуміє по-німецьки!..»

А Ліщинська погордливо озирнула натовп і заспішила перекладати офіцерові слова:

— Пан комендант кажуть, що велика армія фюрера прийшла сюди, щоб звільнити вас, тобто нас, від більшовицького рабства…

— Пан комендант кажуть, що велика армія фюрера наведе у вас, тобто у нас, справедливий порядок…

— Пан комендант кажуть, що вони поважають чесних громадян і не потерплять більшовицьких шпигунів, диверсантів і злодіїв. Хто не скориться новому порядку, пан комендант кажуть, що повісять вірьовкою на дереві, тобто на стовпах…

— Пан офіцер кажуть…

Словом, ще довго казали пан комендант, і стало ясно, що треба негайно здати німцям вогнепальну зброю (і де вона візьметься у колгоспників?), негайно приступити до роботи, негайно вивезти зерно, негайно відправити половину робочих коней для потреб переможної німецької армії, негайно… Кожне «негайно» кінчалося: «а хто чинитиме опір, пан комендант кажуть, що повісять вірьовкою…»