Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 29
Віктор Близнець
Ех, якби людина була здатна хоч трохи заглядати в своє майбутнє! Тоді б Шумило дізнався, що той, кого зараз він лаяв, стрінеться йому на чужій саксонській землі і буде йому ліпшим другом, і разом вони, голодні, затравлені есесівцями, житимуть однією надією — вирватись, будь-що вирватись з лабетів смерті, з концтабору…
Цього не знав Шумило, коли остався один у степу і грозив кулаком вслід маленькій гуркотливій цяточці, що все даленіла й даленіла, аж поки не зникла за обрієм.
«Однак втечу! Візьму Гришу, Михайла Зінька, і хай встануть на шляху сто морів, сто річок, — доберемось до фронту!»
Розлука з найдорожчим
Вночі Льоньку хтось розбудив. Продерши очі, він зрозумів: скоїлось щось несподіване. Блимала гасничка, посеред хати валялися клумаки, коло них метушилися батько й мати. Сорочка на батькові геть змокріла, а він не зважав на це, поспіхом набивав мішок білизною й харчами.
На ослоні сиділа заплакана Ліда; вона поглядала розгублено то на клумаки, то на Валька, який стояв, спершись на одвірок. В сестриних очах застигли сльози.
— Ну, дітки, прощайтесь, — сказала мати й уткнулась обличчям у батькові груди; її худенькі плечі тремтіли — вона плакала тихо, беззвучно. Льонька ж з Лідою заревли, як на похоронах. Тільки Валько мовчав, зціпивши зуби.
— Не треба, не треба… — чужим голосом умовляв їх батько. — Це буде недовго, ну, місяць — і ми повернемось… Держіться купи. Чуєте, діти? Помагайте мамі, вона, бідненька, і так падає з ніг…
Скрипнули хатні двері, почулось знадвору: «Но, поїхали!», — проторохтіла під вікнами підвода, і все поглинула ніч.
В хаті запала тяжка, гнітюча тиша. Наче хтось придавив осиротілих дітей кам’яною подушкою.
Скільки вони просиділи в німому заціпенінні — годину чи дві? За вікном почало сіріти. Сивий ранок вставав над селом.
Першою піднялася Ліда, стала вигрібати з ящиків пожовклі документи, старі газети й журнали. Валько заходився перебирати сімейну бібліотеку. Як щось непотрібне, кидав на долівку книги. Вчора це було б дикунством, а сьогодні… Сьогодні — так, мабуть, треба.
— Бах, бах! — падали на підлогу книги і шкільні підручники.
Раптом Льонька побачив червону обкладинку, а на ній — вершника в будьонівці з піднятою шаблюкою. Павка Корчагін!
— Це моя книга! — схопив книжку, рвонувся він до полиці, став гарячково згрібати «Читанку», «Історію», «Географію». — Це мої книги! — притискував до грудей свій дорогоцінний скарб. — Не віддам, чуєте, нікому не віддам!
Йому говорили щось про німців, про небезпеку, а він кричав, ковтаючи гарячі сльози.
— Хай вішають, хай ріжуть! Не віддам — і все. В сараї, під полом сховаю!
Того ранку Льонька вперше збагнув: війна — це розлука з найдорожчим.
Того ранку вперше почув нове страшне слово — евакуація.
З усього видно було: фронт наближається.
Раз у раз зблискували проти сонця ворожі винищувачі. Мов шуліки, кружляли вони над степом, вишукуючи здобич. Як тільки гуркіт розпанахував небо, зупинялись машини й підводи, падали ниць люди.