Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 18

Нечутно підкрадається сон і хоче зліпити Льоньчині повіки. Та спати не можна! Бо скоро вони підуть до кузні… І раптом спало на думку: а чого це вночі? Біля кузні — ціла гора трубок, коліщаток, пасів… Можна зазирнути вдень і вибрати все, що потрібно. Хіба дядько Карпо пожалкує для аеросаней якусь дрібничку?..

— Фюіть! — почулося з кущів.

Льонька здригнувся, підвів голову… Свист повторився. Та це ж Грицько викликає! Льонька мерщій схопився на ноги. Налетів на пакіл, тріснула холоша, і малий простягнувся на землі.

— Тс-с-с, не галасуй… — буркнув сердито сусід.

Тихо і вкрадливо, наче кішка, проскочив Грицько у балку. Льонька — за ним; наступив на розірвану холошу і знов упав.

— От помічник мені, — розізлився Грицько. — Закоти штани!

Берегом дістались до ставка і залягли на бугрі.

Ніч була тиха, зоряна. Визубрений місяць, наче лебідь, плив між очеретами по іскристій гладіні ставка. Де-не-де скидалась риба, дзюрчала вода під греблею. Видно було як удень. Лише тіні від крислатих верб, довгі й химерні, чорно лежали на березі.

— Яка краса! — милувався Гриша. — Хіба можна спати в таку ніч? Давай до ранку блукати…

— Ех, жаль, не взяв ти фотоапарата, — зітхнув Льонька. — Картина вийшла б.

Грицько блиснув проти місяця рівними і крупними, як кукурудзяне зерно, зубами.

— Картина… Придумав — моїм саморобним вночі фотографувати. Спеціальну апаратуру треба. Зрозумів?.. А втім — і мого вже немає…

— А де ж він? Обміняв на щось?

— Батько побив.

— Як — побив?

— А так. Взяв — і гепнув об поріг.

Над ними, в іскристій безодні неба, мерехтіли зорі. Здавалось, затамуй подих — і почуєш, як вони стиха бринять, торкаючись невидимих струн. Музика ночі і брязкіт безжально розбитого фотоапарата… Все це не поєднувалось у Льоньчиній голові.

— Малий ти, багато чого не розумієш, — похитав головою Грицько. — Ти думаєш, чого це я з дому пішов? Душно мені в хаті. Ікони та молитви — тільки й чуєш. Батько одне торочить: «Копійчину треба заробляти». Bсe йому мало, все гребе під себе. Побачив фотоапарат і присікався: «Роби картки та продавай. Нічого байдикувати»…

— Ну й що? — підсунувся Льонька ближче.

— Відлупцював мене, як Сидорову козу, а фотоапарат — об поріг. Ще й пригрозив: «Вижену, — каже, — чортове насіння».

Грицько гупнув кулаком об землю, процідив крізь зуби:

— Ух, як я ненавиджу кротів! Самі світла не бачать й іншим застять.

Він ліг на спину, глибоко вдихнув повітря.

— Залишилось небагато — рік. Закінчу сім класів… А тоді махну до моря. Країна наша велика; знаєш, як хочеться помандрувати…

— На аеросанях?

— Побачу.

Розбурхана Льоньчина уява малювала той день. Все село прийшло проводжати Хмельового. Він одягає шлем, рукавиці і неквапливо підходить до машини. Заревів пропелер, піднялась біла снігова курява — і прощай, село! Темною смужкою проляже Бобринецьке шосе, гірляндами вогнів промайне Кіровоград, а попереду — цілий океан світів…

— Гришо… Мене візьмеш?..

Хмельовий критично помацав його руку вище ліктя.

— З глевкого тіста… Ти про матроса Лукіна чув?

Про такого матроса малий не чув і вважав за краще промовчати.