Читать «Як народжується стежка» онлайн - страница 5

Кібчик заморгав очима, і я побачив: він побілів, він просто розгубився! А дядькові досить було і цієї короткої його розгубленості (значить, заговорила совість!). Він одразу й пожалів хлопця.

— Ладно, сідай уже, — сказав суворо. — Тільки дивись, без фокусів, у мене недовга розмова!

Кібчик стрибнув на раму, він аж затрусився від радості.

Він вчепився руками за кабіну, киває дядькові: «Газуйте! Швидше! З вітерцем!»

Я теж не стою на місці. Зриваюсь і біжу до подавальниць, щоб встигнути.

І я встиг. Якраз жінки нагромадили нову сітку соломи. Зачепили трос. Тепер, я знаю, хтось із тих, що стоїть на скирті, махне рукою Захару Івановичу: «Обережно! Поїхали!». І зашелестить в соломі, почне потихеньку бігти, вирівнюватись трос.

Бігом чіпляюсь за сітку. Жінки не відганяють мене, знають — це свій, помічник на жнивах. Хай прокатається, заслужив. Хтось навіть ляскає мене ззаду по штанцях, сміється: держись! І я впираюсь ногами в дерев’яну перекладину. Чую: повзе, натягується дріт. От він шарпнув сітку і — потяг! Потяг її по землі, а потім нагору, на скирту, поволік її крутою, виритою в соломі траншеєю. Тут ще спекотніше, сонце обливає мене жаром, і я держусь за сітку, підіймаюсь все вище й вище.

Мене тягне вгору, і я бачу, як піді мною опускається степ, як все далі стелиться дорога і лісосмуга, як широко розступаються пшеничні лани. Вже згори, з неба бачу маленькі комбайни, вони в золотих ореолах куряви, а он машини, трактори, підбирачі — біжать, снують на квадратних латках стерні.

Я вже пливу немовби в самому небі, мені аж дух забиває від тієї високості. Під ногами шарудить солома, а попереду блищить, подзвонює натягнутий трос. Мені здається: зараз дядько Захар піддасть газу і зірве з місця всю скирту, потягне цю високу гору соломи хтозна-куди. На весь степ буде диво: рушить і посуне за трактором величезний солом’яний лінкор, на якому стоять скиртоправи з вилами, сітка з соломою, а на сітці — я, Льонька.

Ми вже виїхали на верхівку скирти. Мені чомусь подумалось: раптом наш «Білорусик» шарпне, перетягне трішки далі, і я прямо з скирти… в оберемках соломи… метрів двадцять униз… Страшнувато стає, проте їду; не тікаю, знаю, що скиртувальники не пропустять сітку далі за себе.

— Агей-е-ей! — лунають міцні, напружені чоловічі голоси.

Трос завмирає.

Я відскакую вбік. Мені гукають:

— Ану, Льоню, розв’яжи сітку!

Видно, Захар Іванович уже здав назад, трос послабився, і я легко зняв з гачка верхній довідок, який оперізував сітку.

Купа соломи розвалилася. Я стрибнув на неї, солома аж пашить від сонця, вона гаряча і б’є в ніздрі сухим гіркуватим духом стебла. Качаюсь в соломі, руками й ногами розгрібаю її, а скиртувальники сміються з мене: вони бачать, що я сп’янів від пахощів сонця.

Вони беруться за роботу, втоптують, вкладають солому, а я перекинувся через голову і відповз трохи вбік, щоб не заважати їм.