Читать «Як народжується стежка» онлайн

У школу ми ходили полем.

Одним своїм краєм поле прилягало до села, і треба було зробити добрий гак, щоб обійти його, а потім толокою, балками, через стару греблю, через покинутий і запустілий Кубенків сад дістатися до Першотравенки, де стояла на горі наша маленька школа-семирічка.

Кружним шляхом ніхто не ходив. Ішли навпростець — гонами.

Раз або й два на рік — весною і восени — поле орали. І наша стежка зникала під ріллею, присипана грудками, розрівняна й заволочена. Здавалось, вона пропадала зовсім. А проте наступного дня стежка народжувалась — якось несміливо, напівтаємно, у вигляді тоненького, ледь помітного людського сліду, що петляв між грудками по свіжій ріллі.

Скільки не переорювали поле, а стежка народжувалася знов і знов.

Влітку вона губилась у високому житі, пірнала під важке волоття проса або темним шнурком тяглася серед білого квіту гречки. Бджоли теж любили нашу веселу стежку, вони носились над нею золотим метеорним потоком, сповнюючи літню тишу густим тривожним гудінням — музикою спеки і жнив. А коли прибирали поле і на ньому виростали розкішні хороми скирт, наша доріжка якось блякла серед голої стерні, потроху старіла й зморщувалась, ніби ждала осіннього плуга, який перекришить її ножем і пригорне землю.

Найбільше мене дивувало (та й зараз дивує), що стежку хтось прокладав не де заманеться, а наче по одному шнурку — навскоси від крайніх хат до лісосмуги, і саме туди, де світилась у лісочку прогалина; далі стежка спускалася вниз до саду, де ми завжди робили привал, щоб досхочу «надурітись» перед уроками.

Я не знаю, хто перший протоптував стежку. Це був хтось ранній, той, що поспішав удосвіта на роботу. Можу тільки уявити собі тітку чи дядька з нашого села, що на зорі виходить з двору… Самотня постать човгає сонною вулицею й зупиняється коло крайніх хат. Ще темнувато, переоране поле зливається в суцільний лахматий клапоть, над ним курить ріденький туман. Подорожній придивляється, де ж той просвіт у лісосмузі, яка ледь-ледь сіріє попереду, і, зітхнувши, як перед всякою важкою роботою, поволі рушає полем — через борозни, налиті сутінками, через грудки (а трактор на втоптаній стежці вивертає чималі брили). Йде людина, у пітьмі весь час позирає на лісосмугу, щоб не збитися, не скособочити, бо твоїм слідом підуть інші, бо з тебе починається стежка.

Хоч як би рано ми не виходили в школу, хтось уже намічав нам слід, легенький пунктир через пагорб. Другим чи третім мені доводилося йти, і, пригадую, то була неабияка радість: широко, по-дорослому ступати, приловчатися, попадати ногою в кимось залишені ямки. Ти не просто йдеш, а ніби граєшся: балансуєш, стрибаєш через грудки, і дух тобі перехоплює, бо треба не оступитися, не схибити, а ставити ногу (і це обов’язково!) точнісінько слід у слід.

Потім стежку розтопчуть. Вгрузне вона в землю й побіжить полем, як жолобок для дощової води.

І дивись — вже якийсь дядько котить мотоциклом у сусіднє село, й довго миготить проти сонця його вилинялий картуз, що повільно пливе поверх соняшникових голів.