Читать «Спустошення» онлайн - страница 8

На перехресті за Либідською його авто спробувала зупинити якась молода жінка у простому платті. Усе, що він встиг подумати, задивившись на її плаття, — ось воно, це поєднання фіолетового і блакитного, яке я шукав. Хіт епохи. Нова, коротше, мадонна. Він повільно поминув її, востаннє вловлюючи прохолоду осені, що била з відчиненого навстіж вікна, розчинену в гарячому придиху серпня.

Їхні погляди перетнулися. Він побачив упертість і рішучість, з якою дівчина спиняла його авто. Ні, крихітко, ти залишаєшся тут чекати на свою удачу. А я везу своїх хлопців під гору Фудзі — у них увечері велика битва з космічними монстрами. Самураї проти гігантських птеранодонів.

Дівчина несподівано показала йому язик.

Федір Могила зупинив машину, дав задній хід і, порівнявшись із нею, опустив скло.

— Куди треба? — спитав він.

Вона зазирнула всередину, оцінила гі́рку азійських продуктів бувалим поглядом і сказала:

— Терміново потрібно до Видубичів. Зможете?

Він зробив запрошуючий жест головою, і в його життя ввійшла нова сила, а по венах розтеклося щось прохолодне, схоже на виноградний сік, який колись продавали у гастрономах на розлив.

* * *

Я подивився у дзеркало на свою пасажирку. Вона так само краєм ока глянула на мене. Я придивився до неї уважніше. Вона, відчувши на собі мій погляд, стягнула плаття як могла, вниз.

— Блін, я вже запізнююсь, — сказала вона. — Я мала там бути ще півтори години тому.

Дівчина дістала з сумочки примітивний доісторичний мобільний, якими користувалися, мабуть, ще кроманьйонці, і набрала номер:

— Альо, Леся, я вже під’їжджаю... Ви вже поїхали? Ай, шкода... Ви в Ботсаду будете? Ну гаразд... Та слухай, не було машини... Ну гаразд, я тоді вже своїм ходом...

Сховавши його, вона задоволено сказала:

— Ну ось, я вже нікуди не спішу. Ненавиджу поспішати.

— Ідете на пікнік?

— Думали на пленер піти разом із подружкою, помалювати трохи, та вона вже зі своїм хлопцем вийшла з хати. Бачу, ти неслабо закупився.

— У мене сьогодні День народження. Буде невеличка вечірка.

— Справді? Віта-а-аю! — протягнула вона.

— Ти ще вчишся?

— Я після училища, — сказала вона і потупивши очі стала розпрямляти платтячко на колінах. — Я вже давно відучила своє.

— То тепер куди тебе везти?

— Не знаю, — вона по-дитячому знизала плечима. — Можна покурити, якщо ти не сильно поспішаєш. У мене є з собою. Будеш?

Вона витягла з сумочки люльку для куріння марихуани і, здається, збиралася закурити просто на ходу.

— Не за кермом, — попросив я. Мої рисові воїни нервували, передчуваючи, що сьогоднішній день може різко поміняти сценарій і вони залишаться без битви.

Вони поїхали розпеченими вулицями Печерська — тієї затишної їхньої частини, де розкинулася вулиця Звіринецька, з її доглянутими будиночками і майже порожніми тротуарами. Він збирався під’їхати ближче до Ботсаду, аби його супутниці було недалеко йти. Наближалася гроза, — повітря зробилося наелектризованим, а з боку Дніпра вже громадилися сріблясто-сині купчасті вежі.