Читать «Спустошення» онлайн - страница 75

Із цим урочистим відчуттям я й відходжу до сну. Лежачи сам, у порожньому ліжку, знаючи, що за стінкою, у сусідній кімнаті, ще не заснула Смирна, я продовжував бачити нутряні світіння скупчень зірок, зелені розсипи туманностей, чорнильні клякси чорних дір. Ось та перспектива, що може відкритися для людини. Правдивий Золотий вік.

У рівному блиску космічних глибин, в тихому завмиранні перед таємницею світобудови, що поволі кружляє над моєю головою, я засинаю і стаю із цією світобудовою єдиним ­цілим.

* * *

Розмова з Аркадієм дивним чином додала мені рішучості та відчайдушності. Я утвердився в тому, аби пройти цей шлях до кінця. Я став більше придивлятися до знаків, які стали траплятися мені на цьому шляхові. У тому, що зі мною тепер відбувалося внаслідок поїздки на Зону, я тепер бачив не загрозу — я бачив діалог: люди і ситуації перетворювалися на живі слова, і я намагався прочитати їх, як інопланетне послання, відправлене вищим розумом, котрий послуговується для спілкування зі мною тими образами, емоціями і почуттями, що сидять у мені і знайомі мені. Я спілкувався з Зоною і Зона була схожою на нескінченний розумний океан, який повністю поглинув мене, вибудовуючи в своїй живій субстанції репліку мого життя, дублікуючи людей, пародіюючи і віддзеркалюючи мої вчинки, аби наштовхнути мене на роздуми. Я тонув у цьому розумному океані, і не бачив йому тепер ні кінця, ні краю. Де закінчувалася Зона, а починалося моє життя? І чи було ще тут щось моє — чи все, від початку до кінця, належало тепер з’явам Зони?

Відколи Смирна приїхала до мене, вона їла лише зі свого горнятка. Вона привезла з собою зовсім небагато речей, серед них — бокасту дерев’яну чашку і довгу десертну ложку, скоріш за все, поцуплену в «КофеХаузі». Я тільки тепер зауважив, що Смирна практично завжди їсть лише зі свого горнятка, а коли треба пити, вона миє його і наливає у нього каву чи чай.

— Ти користуєшся лише цим горнятком, — сказав я, сподіваючись підловити її на тому, що вона — посланець Зони, а відтак повинна мати якісь химерні неточності у своїй конструкції. — Чому?

— Воно мені подобається, — Смирна з підозрою глянула на мене, і я залишив її у спокої.

Цим вона нагадувала мені дервіша з його чашкою для подаянь. Іноді я запитую себе — хто ця дівчина? Ми практично не розмовляємо. Ми мало бачимося. Ми разом їмо, і далі я йду займатися своїми справами, а вона — зникає за своїми. Я не знаю до пуття, де вона живе і звідки вона. Не знаю, яке в неї минуле і чим вона займалася до цього. І, щиро кажучи, боюся щось розпитувати у неї. Мене влаштовує все, як є. Я не хочу, щоб ми зблизилися ані на крок. Ми просто почали жити разом, проте кожен на своїй території. Без зобов’язань, без жодних обіцянок. У цьому була свобода, і я не хочу, аби щось помінялося. Не хочу мати ближчих стосунків. Не певен навіть, чи хочу мати з нею секс, хоча коли вона приходить на кухню у цій своїй запраній майці, мені здається, що Господь не міг виліпити ідеальнішого перса, ніж Він це зробив для Смирни. І коли я вдихаю запах її волосся або запах, що йде від її шкіри, мені здається, це аромат мого ще нествореного дому. Нам просто добре разом, і я не хочу нічого міняти. Вона не розвішувала своєї білизни по хаті, не малювала нігті за моєї присутності — вона взагалі не користувалася косметикою і була практично невидимою.