Читать «Спустошення» онлайн - страница 55

У сімдесятих Гуров бере участь в афганському конфлікті, де досліджує вплив екстремальних умов на функціонування психіки солдатів. Наприкінці вісімдесятих бере участь у придністровському збройному конфлікті, де вже воює зі зброєю в руках на боці повстанців, а в 1990-му приєднується до військового перевороту ГКЧП і стає на бік путчистів. Поранений під час штурму телевежі «Останкіно», йому вдалося втекти в Прибалтику, після чого повернувся назад в Україну. Продовжив дослідження психотехнологій опісля розвалу Радянського Союзу — на відміну від інших науковців, які сказали, що їхня спеціальність більше не є затребуваною, кілька разів намагався відродити дослідницьку лабораторію, поки, врешті, не прийшов до останньої моделі організації співпраці — мережі психоінженерних гімназій, котрі продовжили напрямок його досліджень, взятий за радянських часів: вивчення роботи волі та уваги, розробка психотехнологій для активізації свідомості, реалізація творчих інженерних ідей на основі нових можливостей людської психіки.

Двічі одружений, на даний момент Гуров мав двох дорослих доньок. У «Хроніках російської саньяси» Гуров з’являвся під псевдом «Ніколай Лопаткін». Там він розповідав про свій досвід «спалаху світла» у процесі медитації, говорив про зустріч Людини з Істиною, про здатність до подолання реальності власною реальністю зісередини.

Зі здивуванням я виявив, що Гуров — православний. Ледь не в кожному інтерв’ю він посилався на досвід святих отців, заявляючи, що психотехнології — це лише площинний зріз значно більшого виміру буття, доступ до якого давала тільки Церква.

Вникаючи в матеріал, лише раз Федір вийшов з кімнати, аби покурити на кухні марихуани з водного агрегата, після чого повернувся до себе в затвір, до вимкненого телефона і до ноутбука з недочитаною статтею про Гурова. Смирна на кухні готувала борщ.

— Я тут купила трохи продуктів, — сказала вона, дивлячись на нього запитально. Федір, збираючись саме зробити чергову інгаляцію, розсіяно кивнув, роблячи вигляд, що не помічає її.

Сьогодні у мене зустріч з Рубеном. Хочу поговорити з ним, але й боюся цього. Рубен набожний, він, як і Гуров, — у традиції. Я знаю, що буду скептичним, як і кожен невоцерковлений, але відчуваю, що не поїхати я не можу. Відкладати цю розмову я теж більше не маю сил. У мене відчуття, наче мене теж, нарешті, кудись ведуть, і я не знаю, як із цим тепер бути. Я не знаю, в якому світі я тепер живу.

На Либідській, біля автовокзалу, як завжди, шумно й брудно. Там клекотало людське вариво — особливо добре його видно, коли дивитися на Либідську згори, виїхавши на міст бульвару Дружби народів. Маленькі пістряві фігурки кудись поспішали, залазячи у жовті коробочки маршруток, вливаючись вниз у переходи метро, витікаючи з-під землі густими масами, що далі розбрідаються, наче слідуючи вздовж прозорих артерій. В цьому вбачається певний ритм міста, в якому не можна надовго спинятися на одному місці, інакше тебе зіб’ють з ніг і затопчуть. Або ж виринай на узбіччя, зі своїми біляшами там, чи з домашніми айстрами та жоржинами, чи з в’язанками калини або ящиками з грибами-лисичками, або з сигаретами, або з кількома яблуками, тому що більше продати нічого, а жити ж треба. І місто живе, й інші живуть також, махнувши рукою на власний вигляд, зневаживши добрі манери, ігноруючи запахи інших, нехтуючи правилами культури і нормами гігієни — Либідська тхне недопалками, плювками й розлитим пивом і вилежалим людським тілом. Тхне двигунними мастиками, вихлопними газами і шаурмою. Федір бачив навіть ці лиця — не достовірно, а скоріше, очима пам’яті, тому що стільки разів стояв там, на зупинці, ще до моменту своєї слави на телебаченні, або ж проходив повз, спускаючись в надра метро — червоні, скривлені парсуни, відстань на яких між гнівом і радістю стерта до міліметра, і ці обличчя радше нагадуть тувинські маски, аніж обличчя людей, маски злих духів, котрі надягають, щоб самих же цих духів і прогнати.