Читать «Спустошення» онлайн - страница 225

«Це все так огидно, схоже, багато поважних учасників форуму стали просто пішаками у всьому цьому ніцшеанстві. Здається, їх імена використали лише задля того, аби прикрити власні неблаговидні цілі. Хоча професор Гуров запевняє, що психоінженерія — не політичний проект, дуже важко відділити від науки мрії цієї людини створити слов’янську супердержаву, населену надлюдьми, які будуть розмовляти футуристичною мовою за допомогою Лінгвошоломів». Однак на цьому цікавість Мошковіца не вичерпалася, і він став дошукуватися до кореня — і вже наступний його пост, що з’явився просто у Федора на очах, присвячений Карманову.

«Прикметно, що квазімістичний і квазіфілософський проект психоінженерії, науковим керівником якого є Гуров, практично повністю фінансується Дмитром Кармановим — російським олігархом з непевною репутацією, якого вже встигли звинуватити у плануванні масового “промивання мізків”. Сам Карманов запевняє, що це — не більше ніж політичні ігри його опонентів, однак у світлі амбіцій Карманова на створення суперкорпорації, напрошується висновок про зародження якоїсь нео-арійської теорії, в рамках якої можливо припустити все». Мошковіц так і писав — «neo-Aryan», і Федір зрозумів, що теж доклався до такого формулювання, згадавши у їхній розмові індоєвропейців.

Завібрував телефон, дзвонив Карманов.

— Я підходжу, зустрічаємося у «Вайтхед-Кафе», — сказав той. — Нам потрібно десь поговорити тет-а-тет, — я притишив голос, стежачи за тим, як Чиж під оплески сходив зі сцени, а на його місце підіймався Борис Олегович. — Давай у прес-центрі, там є кімната для перемовин.

Я зірвався з місця, з серцем, що вилазило через горло. Ці люди ще нічого не знали. Тільки у закутку залу, де тулилися перекладач разом із Девідом Мошковіцем, я бачив напружене перешіптування за ноутбуком. Девід позирав на мене з холодною цікавістю. На його обличчі вже проступала зверхня відстороненість.

— А зараз слово надається панові Борису Олеговичу Гурову, авторові концепції психоінженерії, який розповість про горизонти технологічного опанування людської свідомості, — оголосив я. — Борисе Олеговичу, вам мікрофон.

Передавши слово Гурову, я зійшов зі сцени, й, не озираючись, вийшов із залу, ледь не збиваючись на біг. Вискочивши з залу «Хайнлайна», я ледь не влетів у Славу, який лінивим кроком простував на своє робоче місце. Він був заспаний, в пом’ятій картатій сорочці, схожий більше на тінейджера, аніж на куратора міжнародної виставки.

— О, чувак, привіт! — привітався він, і я з ходу вхопив його за барки.

— Тебе де носить?

— Що значить, де носить? Я о п’ятій ранку тільки ліг, вчора пропахав двадцять чотири години підряд! Я вчора вперше спробував кокаїн, чувак, це повна жесть, не нюхай ніколи!

— Ти мав модерувати ранкову панель, — я ще раз по­трусив його за сорочку.

— Я? — здивувався Слава. — Слухай, вибач, я забув. Ну ти ж... ти ж справився?