Читать «Спустошення» онлайн - страница 22

Кожен приїзд Жан-Люка супроводжувався незмінними сценами ревнощів: він влаштовував скандали Глашиним друзям — зокрема, один раз у чайному клубі, обителі спокою і гармонії — а потім слізно вимолював пробачення за ту експресивну поведінку, засипаючи Глашу квітами і коштовними подарунками, більшість з яких були такими ж аляпуватими і чудернацькими, як і вся його персона. Наприклад, він дарував їй розписані золотом супниці в козацькому стилі або срібні блюда, інкрустовані напівкоштовним камінням, єдиним гідним місцем для яких міг би стати хіба що індуїстський храм якогось багаторукого бога десь у Мумбаї. Фінал усіх цих сцен був наступний — Глаша вчергове наважувалася повірити Жан-Люкові, й вони, обійнявшись, наче молодята, зникали в СВ-вагоні поїзда «Київ–Москва», а вже за два тижні я отримував від Глаші чергову звістку про те, що Жан-Люк «збожеволів і полетів у Марсель».

Глаша, побачивши, що його краще не чіпати, тактовно вийшла з кухні. Сам не свій, Федір пішов у спальню і впав на ліжко обличчям у подушку. Хвилин через сорок такого безглуздого лежання у двері його кімнати постукалася Глаша.

— Усе гаразд, Федю?

— Ні. Вибач, мені дуже погано зараз.

— Я тобі можу чимось допомогти? Може, зробити тобі компрес із льоду?

— Глашо... — сказав я, не відриваючи обличчя від подушки. — Вибач, Глашо... Здається, на сьогодні чортове колесо відміняється. Мені просто треба трохи побути самому.

— Мені поїхати? — спитала Глаша тихо. Усе це мені нагадує моменти розлучення з Інною. Тоді теж було це почуття спустошення й провини. — Я можу переночувати у Вадіка і Тоні.

— Буде краще, якщо ти поїдеш до них, — відповів я. — Пробач, що так склалося. Не хочу тебе травмувати. Ми ще якось обов’язково погуляємо... Повір, у будь-якому іншому випадку я не просив би цього, та зараз...

Глаша нічого не сказала. Вона вийшла і стала швидко збиратися. Зрештою вона вийшла в коридор із чемоданом в руці і кліткою з графом Воронцовим під рукою. Тягуче наближається пора прощання, і всі невиказані почуття розтягуються між нами паленою патокою, прилипаючи до серця. У грудях, там де серце, у мене діра, законопачена тугим жмутом ганчір’я, перемазаного мазутом. Приїжджає ліфт, Глаша заходить всередину.

— Глашо, вибач...

— Всё нормально, иногда так бывает, — сказала вона перш ніж двері ліфта встигли зімкнутися. Кабінка зникає, і я думаю: ну от і все. Ще один спалений міст.

Моя квартира несподівано знову стає порожньою, і я беруся перемивати посуд із фанатичністю людини, відданої лікарняній чистоті. Поступово на кухні з’являється порядок. Гаряча вода і піна мене заспокоюють. Пучки пальців стають червоними, пахнуть жиром і миючим засобом. Щось схоже на гірке задоволення приходить на зміну тотальному відчаєві.