Читать «Спустошення» онлайн - страница 217

— Нет, а вам?

— Мне очень одиноко. Мне кажется, вокруг меня пустыня. И ни одного человека вокруг. Скажите, почему вам не одиноко? Вы же разумный человек. Разумные люди даже в толпе чувствуют себя брошенными.

— Возможно, вы переоцениваете мои умстенные способности, — усміхнувся я. — Пока у меня была личная жизнь, мне было одиноко. Когда я искал единомышленников и соратников, мне тоже было одиноко. Когда я искал себе женщину, мне тоже было одиноко. Когда я перестал это делать, вдруг... — я знизав плечима. — ...вдруг стал счастлив.

— Я вам не верю, — Яна дивилася на мене пронизливо.

— Я вас ни к чему не принуждаю, — я знову знизав плечима.

Ми замовкли.

— Фёдор... — знову озвалася вона.

Я підняв погляд на неї.

— Давайте убежим вместе.

— От чего?

— От этого бреда. От этих людей. От обстоятельств.

Обличчя Яни красиве і холодне, і за її ляльковими досконалими рисами я побачив щось живе. Стало так тихо, що було чутно, як сунувся час.

— Я сбежал бы, Яна, но бежать некуда. И никогда не будет.

Я замовк і просто глянув на неї зі співчуттям. Сказані мною слова повисли у тиші, і я додав би ще щось, але казати більше не хотілося. Насправді, все вже було в цих словах. Цілі томи, цілі бібліотеки.

У Яни щось ніби завмерло всередині, аж привідкрився її точений рот. Очі затремтіли, і я побачив, як по її ідеальній щоці збігла сльоза.

Я мимоволі співчутливо усміхнувся їй, і Яна усміхнулася у відповідь. Ця коротка, тиха усмішка була вартою цілого Всесвіту.

— Спасибо вам, — сказала раптом вона і втерла сльозу. — Я, пожалуй, пойду. Слишком много пониманий за одно мгновение.

— Всего хорошего, Яна.

Вона заглянула мені в очі на прощання. Запитально, з недовірою, з надією.

* * *

Повернувшись додому пізно увечері, Федір сів на порожній кухні, голова його була такою важкою, що здавалось, були потрібні бетонні сваї, як на залізничних мостах через урвище або ріку, щоб утримати її. Переглянув стрічку новин на фейсбуці — їх волонтери викладали фото і відео з концерту Ріанни, на яких в основному — лише шкварчання і мигтіння софітів, але це зроджувало дивовижне відчуття реалістичності всього, що відбувалося. Продивився репости перших новинних заміток про Форум — викривальних і нищівних статей про Лінгвошолом поки що не було. На сторінці Мошковіца він перечитав кілька статусів, присвячених прибуттю до Києва. Він уже виклав фотографії з Лаври і селфі з подвір’я Андріївської церкви на Узвозі, звідки відкривався чудовий вигляд на Дніпро. Там же містилося фото, де він пригортав до себе Аллу — тендітну жіночку в космічному сріблястому плащі і модних сріблястих чобітках. «Вона дійсно розуміє Кандінського! — підписав пост Мошковіц. — Ця жінка або свята, або божевільна!» Мошковіц схвально відгукувався про організацію трансферу і про дивовижну чуйність тутешніх людей, однак був шокований контрастом поміж «Хаятом рідженсі», де його поселили на час конференції, та життям поза готелем.

Виконавши всі свої обов’язки перед Форумом, Федір наставив годинник на три з половиною години сну — і ліг відпочивати.