Читать «Київська Русь» онлайн - страница 45

З IX — X ст. значно зміцнюються позиції Русі в Криму. Успішні походи руських дружин проти Візантії і її північнопричорноморських колоніальних центрів сприяли стабілізації економічних відносин Північного Причорномор’я з давньоруськими землями. За часів Володимира Святославича до складу Тмутараканського князівства увійшов район Керченського півострова, головне місто якого одержало руську назву Корчів. Зміцнились також позиції Русі в містах Херсонес і Сурож (Судак), де знаходились торгові колонії руських купців.

Похід Володимира на печенігів. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Неодноразові спроби Візантії витіснити Русь з Криму і Північного Причорномор’я не мали та й не могли мати успіху. Традиційно цей район тяжів не до метрополії (Греція, Рим чи Візантія), а до сусідніх з ним материкових районів з давньою високою культурою землеробства і скотарства.

Серед заходів, спрямованих на вирішення завдань політичної консолідації країни, важливе значення мала адміністративна реформа. Сенс її полягав у тому, що землі і князівства, де правили залежні від Володимира місцеві князі, передавалися синам Володимира: Новгород — Ярославу, Полоцьк — Ізяславу, Туров — Святополку, Ростов — Борису, Муром — Глібу, Смоленськ — Станіславу, Древлянська земля — Святославу, Волинь —Всеволоду, Тмутаракань — Мстиславу, Псков — Судиславу. Реформа ліквідувала владу місцевих “світлих князів”, поклала край автономізму земель.

У галузі зовнішньої політики основним завданням Володимир вважав боротьбу з печенігами. Для захисту південних кордонів Русі і її столиці він наказав збудувати систему фортець. “И рече Владимиръ: се не добро, еже малъ городъ около Киева. И нача ставити городы по Деснѣ, и по Востри, и по Трубежеви, и по Сулѣ, и по Стугнѣ. И поча нарубати мужѣ лучшиѣ от словень, и от кривичь, и от чюди, и от вятичь, и от сихъ насели грады: бѣ бо рать отъ печенѣгъ”. Ця розповідь літопису свідчить про високий рівень державної організації Русі в X ст. Подібні заходи були під силу тільки країні з великим матеріальним і людським потенціалом.

У літописній розповіді про заселення новозбудованих порубіжних кріпостей деяке здивування викликає список племен, представникам яких була виявлена така висока довіра: словени, кривичі, в’ятичі, чудь. Що це — спроба київського уряду мобілізувати для потреб оборони Руської землі сили інших східнослов’янських і неслов’янських племен? Відповісти на це питання можна ствердно, проте навряд чи ця відповідь буде вичерпною. Залучаючи від названих племен “мужей лучших” для постійного проживання у південноруських кріпостях, Володимир мав також на меті створити тут своєрідну противагу місцевому боярству. Ймовірно, що літопис має на увазі людей, так чи інакше зв’язаних з князем і його оточенням, тобто “своїх людей”, на яких можна було б покластися. Як відомо, Володимир пішов до Новгорода в юному віці і, слід гадати, не мав на півдні Русі надійних прихильників.