Читать «Київська Русь» онлайн - страница 230

Язичницькі елементи особливо рельєфно проступають у витворах художнього ремесла Русі — змійовиках, діадемах, колтах, браслетах-наручах, де поряд із християнською символікою представлена і язичницька (дерево життя, танці скоморохів і бісівські ігрища, зображення фантастичних звірів, птахів та ін.).

Останнім часом в Україні виявляється тенденція невиправданої ідеалізації язичництва. Належить вона переважно людям далеким від науки, але подекуди її сповідують і науковці. Згідно з нею, язичництво було основою нашої національної ідентичності і самобутності, а християнство перервало тисячолітні традиції власного духовного розвитку народу, підрубало його коріння. Є.К. Долуман вважає навіть, що християнство, яке принесло на Русь чужу культуру і чужий світогляд, обумовило відставання нашої культури, порівняно з європейською, на сотні років.

Це та аналогічні твердження не мають під собою жодних підстав. Їх переконливо спростовує хоч би Софія Київська — пам’ятка християнської культури світового значення. Але в подібних сентенціях немає і логіки. Адже незрозуміло, чому для країн Центральної і Західної Європи християнство виявилось благодійним, а для Русі — ні.

У наш час є всі можливості для об’єктивного розгляду проблеми співвідношення язичництва і християнства в житті Київської Русі. Не зводячи перше до становища первісного примітивізму, все ж таки мусимо визнати, що в суспільно-політичному і культурному розвитку Русі християнство зіграло надзвичайно важливу роль.

Цим актом вона остаточно визначила своє входження до візантійсько-православного і загальноєвропейського культурного ландшафту. Незмірно розширились її економічні і культурні зв’язки з багатьма європейськими країнами. Християнство інтегрувало під своєю егідою писемність, літературу, архітектуру і мистецтво. Нова релігія справила сильний цементуючий вплив на процеси формування східнослов’янської етнічної спільності. Вона взяла на себе відповідальність за духовний розвиток народу, за формування його світогляду.

Прогресивність візантійського православ’я полягала і в тому, що Русь знайомилась з християнським віровченням фактично рідною мовою.

Проблема римсько-візантійської християнської спадщини

Тема “Київ — Константинополь — Рим” упродовж тривалого звертання до неї істориків обросла значною кількістю стереотипів, що утруднюють сьогодні об’єктивне її сприйняття. В історіографії переважають альтернативні підходи. Якщо Київ і Русь розглядаються з позицій візантійської православної традиції, то при цьому вони обов’язково протиставляються Риму і латинницькому Заходу. Коли ж хтось намагається віднайти елементи порозуміння між Києвом і Римом, то робить це шляхом відмови від об’єктивних оцінок русько-візантійських відносин, аж до повного заперечення факту одержання Руссю християнської віри від Візантії.