Читать «Київська Русь» онлайн - страница 102

Роки княжіння дуумвірів — Святослава й Рюрика — характеризувалися піднесенням економічного та культурного життя Києва, який, безсумнівно, лишався загальноруським культурним центром. Літописець Мойсей, який славив Рюрика за побудову стіни, що укріплювала дніпровський берег біля Михайлівської церкви на Видубичах, називає великого князя царем, а його князівство — державою самовладною, відомою не тільки в руських просторах, а й у далеких заморських країнах, до кінця всесвіту. Стабілізація політичної ситуації в Південній Русі при Святославі й Рюрику сприяла тому, що значні будівельні роботи було здійснено не тільки в Києві, а й в інших містах Русі — Чернігові, Смоленську, Галичі, Білгороді, Овручі.

Помітно зміцніло в цей час і політичне становище Києва. Близько 1183 р. намітилося зближення Святослава з одним із найсильніших князів Русі — володимиро-суздальським Всеволодом, який визнав старшинство київського князя.

Святослав вважав себе сюзереном Всеволода й звертався до нього не як до старшого, і навіть не як до рівного, а як до молодшого. Вираз “брате и сыну”, як справедливо вважає А.Г.Кузьмін, відбивав не родинні, а феодальні стосунки.

Зростання власного авторитету навело Святослава на думку про усунення з Києва свого співправителя Рюрика.

У 1187 р. помер Ярослав Осмомисл, один з провідних політичних діячів Русі епохи феодальної роздробленості, який заслужив високу оцінку літописців та автора “Слова о полку Ігоревім”. Слова, звернені до Ярослава — це яскрава характеристика його діяльності: “Галичкы Осмомыслѣ Ярославе! Высоко сѣдши на своемъ златокованнѣм столѣ, подперъ горы Угорскыи своими желѣзными плъки, заступивъ королеви путь, затворивъ Дунаю ворота, меча бремены чрезъ облаки, суды рядя до Дуная. Грозы твоя по землямъ текуть, отворяеши Киеву врата, стрѣляши съ отня злата стола салтани за землями”. Ярослав, продовжуючи політику свого батька Володимира, сприяв перетворенню невеликої Галицької землі в одне з найсильніших князівств Русі.

Смерть Ярослава Осмомисла спричинилася до різкого загострення політичної ситуації в Галичині. “Бысть мятеж велик в Галицкой земле”, — читаємо в літопису. Приводом до нього став заповіт Ярослава, що спадкоємцем престолу оголошував не законного сина — Володимира, а Олега “Настасича”. Бояри, очевидно, побоюючись, що Олег помститься за матір, вигнали його з Галича й передали престол Володимиру. Незабаром з’ясувалося, що і цей князь їм не до вподоби — багато п’є, гвалтує чужих жінок, відібрав у попа дружину й одружився з нею, а основне — “думы не любяшеть с мужами своими”. Галицькі бояри на раді приймають рішення вбити попадю, але Володимир, захопивши казну, дружину й двох синів, тікає до Угорщини, де пізніше його було ув’язнено. З вини галицьких бояр затягнулася соціально-політична криза, що й призвело до того, що Галич захопили угорці.

Галицькі події відгукнулись у Києві. Митрополит Никифор звернувся до Святослава й Рюрика із закликом звільнити Галицьку землю від ворожої інтервенції: “Се иноплеменницы отъяли отчину Вашю; а лѣпо вы бы потрудитися”. Святослав погодився виступити в похід на Галич за умови, що там буде княжити Рюрик. Рюрик не прийняв цієї пропозиції, боячись конфлікту з енергійним волинським князем Романом Мстиславичем, який уже включився у боротьбу за Галич. Заручившись підтримкою галицьких бояр, Роман у 1187 р. отримує князівський стіл Галича, але втриматися на ньому не може. Підступність боярства, яке звикло до самостійності, а також тиск угорського короля змусили його відмовитися від Галича й відкласти здійснення своїх задумів до зручніших часів.