Читать «раКУРС» онлайн - страница 5

— Бери хліб, — мама за столом підсуває мені ближче тарілку з нарізаним рівними шматочками хлібом. — Що сьогодні плануєш робити?

— Зустрінусь із хлопцями.

— Вони прийдуть до нас?

Не хочу її засмучувати, але доведеться. Зізнаюся, що друзі до нас не завітають, бо запланували сходити на шашлики. Антон і Юрко вже давно стали для матері рідними, ніби її сини. Антона вона часто називає родичем — це після того, як я так сказав хлопцям, що його ображали, а Юрка — сином, бо його найчастіше можна бачити в нас удома. Ми з ним деннороджені, хоча народилися не в одній палаті. Мама любить, коли в моїй кімнаті гамірно від наших зустрічей, не ображається, якщо музика лунає занадто гучно й ми ржемо, як троє жеребців. Вона любить частувати нас чимось смачненьким, і на тісній кухні хлопці знають, де чиє місце за столом. Юрко любить мою маму, як рідну. Саме як рідну людину, а не рідну матір. Його батьки все життя пиячать, тож він не знав материнської ласки в дитинстві й, коли не міг потрапити додому, частенько ночував у нас. Узагалі він класний хлопець і друг. Незважаючи на втрачене дитинство, він добре навчався й разом зі мною вступив до вишу. До алкоголю він був нетерпимий, як і я з Антоном. Іноді ми могли собі дозволити попити пива з таранькою — і не більше. Антонові з родиною пощастило більше. Його батьки — звичайні робітники на механічному заводі. Ще в Антона є молодша сестра Лада, яка закінчила навчання в десятому класі.

— Так шкода, що хлопчики не прийдуть до нас, — зітхнула мама. — Я вчора наліпила пельменів із курячого м’яса з часником, думала, що пригощу їх.

— Мамо, якщо я скажу тим проглотам, що в тебе є пельмені, то вони відмовляться від відпочинку на природі й замаринований шашлик протухне, — жартую я й чмокаю її в щоку. — Дякую! Усе було смачно!

— Іди вже! — усміхається задоволено мати й жартома шльопає мене кухонним рушником.

Юрко вже мав бути в Антона, тож я телефоную їм і дізнаюся, що вони чекають на мене біля річки.

— Поки прийду, щоб дров уже назбирали, — кажу їм.

— Нема дурних, — це Антон. — Сухі гілки ще сирі, тож ми купили на заправці в’язку готових дров.

До місця відпочинку можна доїхати міським транспортом, але я вирішую пройтися пішки, тим паче, весняний день усміхався мені оптимістично. Повітря пахло весною, синьооке небо розкрило обійми, і птахи вітали день голосними дифірамбами. Крокую вулицями рідного Первомайська, який усі ми називаємо Первомайкою, своєю альма-матер, містом, яке я безмежно люблю. Первомайка для когось на перший погляд може здатися звичайним населеним пунктом із 38 тисячами мешканців, яких багато на Донбасі. А для мене Первомайка не лише містечко, де кілька шахт, заводів, залізнична станція, сімнадцять шкіл і п’ять навчальних закладів. Місто для мене — жива істота, яка народилася на лівому березі річки Лугані 1765 року під назвою Петрово-Мар’ївка, повільно росла, плекала своїх жителів, аж поки 1938 року здобула статус міста. Люди змінили назву, але не характер міста. Воно спокійне, урівноважене й добре. Тут, за переписом 2001 року, мешкало українців майже 66 відсотків, росіян — 27, білорусів трохи більше одного відсотка. Можливо, я б цього не знав, але ще в школі почав цікавитися історією і, звичайно ж, не міг не дізнатися більше про своє рідне місто.