Читать «раКУРС» онлайн - страница 2

Удома батьки за літо від мене відпочивали й одночасно сумували за мною. Я з дитинства як вибухова речовина: куди не помісти, усе одно десь бахне. У мене постійно бився посуд, щось рвалося, інше — губилося, роздавалося, ламалося. На мені «горіло» взуття, рвався одяг, портфель не витримував і року, кінчики зошитів завжди чомусь закручувалися, а почати писати я могла, пропустивши кілька сторінок. Якось, помітивши, що домашнє завдання почала виконувати в зошиті не там, де потрібно, я дописала до кінця сторінки, повернулася на пропущену чисту сторінку й закінчила роботу, намалювавши червоним фломастером кілька стрілок, щоб учительці було зрозуміло. Звичайно, вона моєї винахідливості не помітила й вліпила мені також червону велику й жирну двійку. Я цим не дуже переймалась і наступного разу, коли таке знову зі мною трапилося, стрілки провела вже звичайною ручкою синього кольору. І знову отримала двійку, так і не зрозумівши, чому вчителька — така недотепа. Узагалі в дитинстві мене часто дивували дорослі. Ніяк не могла второпати, чому дівчатка на шкільній лінійці першого вересня мали бути з білими бантиками на голові? Не терпіла довге волосся, бо в ньому постійно щось застрягало, від реп’яха до жувальної гумки, тому в мене завжди була коротка стрижка. І ось мама на перше вересня щороку, ледь не плачучи, умовляла мене причепити отой ненависний бантик на маківку. Оте біле опудало боляче хапалося за моє волосся, і на лінійці я бажала лише, щоб усе швидше закінчилось і можна було стягнути його й запхати в портфель. Щоб час минав швидше, я роздивлялася дівчаток із бантами, намагаючись зрозуміти, як вони можуть робити їх красивішими. У школі за мої одинадцять років навчання вчителі так і не змогли відучити мене від звички підгинати праву ногу під себе, коли сиділа на стільці. Попри все, я вчилася доволі непогано й після закінчення шкільного навчання вступила до медучилища.