Читать «раКУРС» онлайн - страница 138

— Солю, це тобі на операції та реабілітацію зібрали волонтери, — сказала я сестрі. — Ось телефон лікаря-нейрохірурга, який робитиме операції. Дзвони й домовляйся, коли можна їхати в Київ.

— Я поїду згодом, не зараз, — сказала вона.

— Чому? — здивувалась я.

— Потрібно їхати з чистою совістю, а ми… ти образила людину, яка врятувала мені життя. Не по-людськи якось, — сказала Соля й пішла в іншу кімнату.

Євген

Коли я прийшов до Еліни й вона відчинила двері, я побачив її у військовій формі. Це було так неочікувано, що я стояв ошелешений і здивовано блимав очима. Потім я побачив її сестру, ту саму білявку, яку разом зі ще одним хлопцем звільнив із полону на прохання Анатолія Андрійовича. Дівчина назвала мене бойовиком ЛНР, і я справді був таким. То було тоді. Я зрозумів реакцію Еліни й пішов геть, залишивши квіти під дверима. Я не мав права її засуджувати, але відчув утрату рідної та близької людини. Ми з Еліною знайомі недовго, але вже встигли зблизитися. Я хотів бути з нею, хоча після втрати Люби вже не сподівався на таке. Люба була зовсім інша. Коли згадував наші романтичні зустрічі, у пам’яті спливали ромашки, поцілунки, її губи з присмаком яблук, ніжні дотики рук і наш степ. Еля зовсім інша. Вона спокій і надійність, її хлоп’ячість та деяка незграбність легко межували із темпераментом та надійністю. З таких жінок, як вона, виходять турботливі та люблячі матері й вірні дружини. Я не знав, що робити, але втрачати її не мав наміру.

У понеділок пішов на пошуки роботи й того ж дня влаштувався водієм на гуртову базу мийних засобів. Зарплатню обіцяли не дуже високу, але на перший час хоча б якась робота. Я мав два вихідні, і вони наближалися.

У суботу вранці зателефонував Антонові. Він був не в хорошому настрої та заздрив мені, що вже не на війні й живу в мирному місті. Антон шкодував, що пішов у військо до козаків, і взагалі мав пригнічений настрій і був розчарований у всьому. Я не розповів другові про Елю, бо наші стосунки зависли в повітрі, але був упевнений, що вони не закінчені.

Шльопаючи по калюжах, без парасольки під дощем я пішов у Гогольсквер. Дощ і холодний вітер розігнали людей по домівках, і лише поодинокі перехожі, змагаючись із поривами вітру за свою парасольку, підтюпцем поспішали в справах.

Я помітив Елю здалеку. Самотня постать була на нашій лавці під картатою парасолькою. Підійшов ближче й побачив дівчину. Вона сиділа зігнувшись, підмостивши під себе пакет, опустивши низько над собою парасольку. Я сів поруч на мокру лавку.

— Так, я був у Луганську з бойовиками, — промовив я. — Я розповім про це тобі сам пізніше.

— А я в цей час збирала про них дані й передавала українській розвідці, — сказала вона.

— А до цього я був у козацькому війську в Первомайці. І про це можу все розказати.

— А я воювала в батальйоні «Айдар». Можу багато чого розповісти. Хочеш?

— Не зараз. Потім. У мене була дівчина, яку я щиро кохав. Її розстріляли козаки за те, що не погодилася з ними працювати.

— У мене були два чоловіки, яких я кохала. Від кожного з них народила дитину, проте залишилася матір’ю-одиначкою. Я розповім тобі згодом.