Читать «Спокута» онлайн - страница 81

– Ти говориш, як дідусь Орест, – посміхнулася Катерина.

Вона знайшла галявину, де густа трава була схожа на суцільний зелений килим, лягла на землю, підклала руки під голову.

– Земля холодна та ще й трава мокра, – зауважив син.

– Дарма, – відповіла вона, дивлячись у небо, де в бездонній синяві завис жайворонок, розливаючись у пісні.

Сергій пішов поблукати лісом. А Катерина відчула, як її тіло вбирає в себе живильні та цілющі сили землі, як воно наповнюється енергією, як росте в ній жага до життя. Утома поступово покидала тіло, входила в землю, а краплі вранішньої роси ніби вливалися в неї, додаючи сил.

Жінка втратила відлік часу, дивлячись то в небо, то на верхівки дерев, що загравали із сонячними променями, то на сіреньку пташку, що весело перелітала з однієї гілки на іншу. Ніби не було прожитих у місті двадцяти років, ніби вона ніколи не покидала рідне село.

– Мамо, там ціла галявина якихось блакитних та жовтих квіточок, – підійшов до неї Сергій. – Назбирати тобі букетик?

– Не треба, мій любий, усе живе має право на життя.

– Дивись, – Сергій простягнув якийсь листочок. – Там ціла галявина суниць. Вони ще не цвітуть, але ягід буде дуже багато.

Катерина, що вже простягла руку до листочка, різко її відсмикнула, ніби від слизької гадюки.

– Ну то й що? – байдуже спитала, дивлячись кудись вбік.

– Може, приїдемо, коли достигнуть ягоди?

– Ні! – відповіла різко.

– Але чому? Чому ти так не любиш суниць? Вони так гарно пахнуть.

– Бо в мене на них алергія.

– Лише на суниці?

– Так. Поїдемо вже додому?

– Як скажеш, – Сергій жбурнув у траву листочок із суничного кущика.

Вони повільно проїхали вулицею, де стояли вже не їх будинки, та звернули на трасу, Катерина впевнено натиснула на педаль газу.

– Мамо, я так каюся за те, що накоїв, – сказав Сергій. – Якби ти знала, як я жалкую!..

– Є каяття – немає вороття. Якби я тебе не розуміла, то чи б робила все, щоб допомогти?! Але за все в цьому житті треба платити, сину.

– І чим же ми заплатимо?

– Заплатимо, – упевнено сказала жінка. – Розрахуємося дорогою ціною і поховаємо твоє прикре минуле, щоб ніколи більше про нього не згадувати.

Сергій тяжко зітхнув. А Катря поверталася до міста, сповнена душевної й фізичної енергії та сподівань на краще.

Жінка помітила чорний «БМВ» позаду себе ще тоді, коли вони їхали в село, але нічого не сказала синові, бо авто трималося від них на великій відстані. Зараз відстань між ними і чорним автомобілем невблаганно скорочувалася, хоча вона деякий час намагалася від нього відірватися.

– Мамо, вони їдуть за нами, – сказав Сергій і подивився на матір наляканими очима.

– Нехай собі їдуть, – спокійно відповіла вона й зменшила швидкість, – дамо змогу нас обігнати.

«БМВ» гучно просигналив, обганяючи їхній «Опель», та різко загальмував попереду, перекриваючи шлях. Катерина натиснула на гальма.

– Мамо, що буде з нами? – Сергій пополотнів.

– Нічого не буде, – відповіла, – я сама з ними поговорю.

Вона сміливо вийшла з авто, зачинила за собою дверцята, підійшла до «БМВ». Тоноване віконне скло безшумно та плавно опустилося, і в ньому з’явилася велика гарбузяча голова з нахабно перекошеною посмішкою.