Читать «Спокута» онлайн - страница 80

– Як же тут гарно! – захоплено сказала Катря й поглянула на сина.

– Кожні двадцять чотири години настає це диво, а ми все кудись поспішаємо, летимо на роботу, штовхаємося в натовпі так, що не маємо часу подивитися на народження нового дня. А якби ми це могли робити щодня, то на землі було б менше зла, – примруживши очі назустріч сонцю, сказав Сергій.

– Якби ми залишилися жити в селі, то мали б таку змогу.

– Не треба шкодувати за минулим.

– Це я вже чула від когось… А, згадала. Так мені казала Лариса.

– До речі, де вона поділась? То жодного дня не було, щоб не забігла чи вона до тебе, чи ти до неї, а зараз кудись зникла.

– Не перебільшуй. Я не можу сказати, що не могла без Лариси прожити й дня, але мені її бракує. Я теж помітила, що вона почала дуже часто кудись зникати. А що поробиш? У неї багато справ на роботі. До того ж вона самотня, їй треба влаштовувати особисте життя. Вона тобі не подобається?

– Я до неї не бігаю на побачення, то чому б вона мала мені подобатися? – перевів на жарт Сергій. – І дядька Сашка вже давно немає.

– Усе робота, усе справи, – зітхнула Катерина.

– А в мене складається таке враження, що коли ми опинилися у скруті, то залишилися самі. Усі делікатно та непомітно відійшли вбік і почали займатися своїми справами.

– Не звинувачуй їх, мій любий, бо ніхто не зобов’язаний вирішувати наші проблеми. Поїдемо до річки?

– Давай, – погодився Сергій.

Тиха річечка була чудова у вранішньому промінні! Сонячні промені впали на її води та заграли міріадами блискіток. Катерина підійшла до старезної товстої верби над тихою заплавою, подумки привіталася. Вона пам’ятала тут усе до дрібниць. Ось її міцне покручене коріння, що виглядало над водою, тріщина на стовбурі, відчахнута блискавкою велика гілка. Як і колись, у прозорій воді – зграйки веселих мальків, тихий шум води та село, що розкинулося, розтяглося понад річкою. Катерина з болем у душі подивилася на рідне дворище. Будинки звідси було погано видно, бо вони потопали в буйній зелені саду. Виднівся розлогий кущ бузку, що вкрився цвітом, та верхівка старої груші.

– Поїхали до лісу, – запропонував син.

– Добре, – погодилася й відійшла від верби, що була німим свідком того дня, коли біля неї Федір кинув образливі слова: «Смердюча селянка в калошах!» – слова, які змінили звичний устрій життя й змусили її поїхати звідси.

Катерина не стала їхати лісом в авто. Покинула машину на узбіччі, і вони пішли росяною травою. Здалося, що ліс пам’ятав її, не забув і зустрів радісно. Катерина вдихала свіже вологе повітря й не могла ним надихатися.

– Повітря таке чисте, хоч пий його, – ніби прочитав її думки Сергій.