Читать «Спокута» онлайн - страница 76

– Ти вважаєш це зрадою?

– Так, бо ти, мій любий, зрадив мої надії, мої сподівання.

8

Катерина з папірцем у руках ледь знайшла серед однакових, ніби близнюки, дев’ятиповерхівок, потрібний будинок. Серце калатало від хвилювання, коли вона піднялася скрипучим ліфтом на п’ятий поверх і знайшла шістдесят шосту квартиру. Перед тим, як натиснути кнопку дзвінка, вона затрималася, щоб угамувати подих. За цими дверима живе чоловік, якого колись палко кохала, з яким будувала плани на майбутнє, від якого народила сина. В іншому разі вона б ніколи не прийшла сюди з простягнутою рукою. Зараз вона почувала себе жебрачкою, але за цими дверима була остання надія на порятунок сина. Катря рішуче натиснула на кнопку.

За дверима почулося шарудіння, клацання замка, і вони відчинилися.

– Ти?! – здивуванню Федора не було меж.

– Я.

– Як… ти…?

– Ти мені сам залишив ось цей папірець з адресою, – сказала Катерина, вловивши запах стійкого перегару, що йшов не лише від Федора, а й із помешкання. – То впустиш мене, чи будемо так стояти?

– Проходь, якщо прийшла.

Катерина зайшла до трикімнатної квартири, що подекуди зберегла ознаки колишньої розкоші. Дорогі занавіски на вікнах були давно не прані й потемніли від тютюнового диму, дорогий диван був засмальцьований на м’яких бильцях, скляний журнальний столик втратив одну ніжку й був підпертий брудними цеглинами. Вона дивилася на Федора, на його давно неголене, брезкле обличчя з почервонілими очима, на брудну футболку, вдягнену задом наперед, спортивні штани з обвислими колінами і не відчувала нічого. Не залишилося ані любові, ані образи, ані ненависті, лише байдужість.

– І що могло привести до мого скромного помешкання таку велику особу? – скривив єхидну посмішку чоловік.

– Не треба блюзнірства, Федоре, – попросила Катря. – У мене є серйозна розмова.

– По п’ять крапель? – підморгнув той. – За зустріч.

– Що? – не зрозуміла жінка.

– Вип’ємо?

– Ні, я за кермом. Як ти живеш?

– Як усі. Живу та й живу.

– Одружений?

– Зараз ні, але завтра – побачимо, – зареготав Федір.

«Який у нього неприємний сміх, – подумала Катерина. – Чи він був таким раніше, чи я не помічала цього? А волосся… Воно сплутане, патлате, брудне. А колись я любила запускати в нього пальці й пестити, пестити…»

– Виходить, ти живеш сам?

– Виходить, що так. Я був одружений три рази, але мені не щастило на жінок.

– А як же кооператив із пошиву взуття? – не втрималася, щоб не вколоти.

– А! – махнув рукою Федір. – Кинула мене ні з чим. Ось так буває, Катрю. Іноді я жалкую про те, що поміж нами сталося, а іноді думаю, що так повинно було бути. Ми з тобою ніби з різних планет.