Читать «Спокута» онлайн - страница 7
Світлана Талан
– Ну? Чого ж мовчимо? – Катруся зиркала то на діда, то на бабу. – Не хочете зізнаватися, як познайомилися, чи що?
– Нехай дідусь розповість, – посміхнулася бабуся. – Він у нас мастак красиво розповідати.
– Це я знаю, – мружить оченята Катруся. – Дідусю, розкажи.
– А ти мені розкажеш про своє перше побачення? – посміхається дід.
– Коли ти розкажеш, то і я тобі розповім.
– Обдуриш старого?
– Ні, – сміється дівча, – чесне-пречесне слово!
– Ну то слухай, якщо так цікаво, – сказав дід і став позаду візка дружини, поклав їй на плечі свої натруджені руки. – Улітку сорок третього року треба мені було дістатися до Донбасу у справах, бо я ж був зв’язковим. Не буду розказувати про всі пригоди на своєму шляху – для цього й дня не вистачить, бо по всій Україні німці стояли, а мені треба було цією територією пройти та ще й перетнути лінію фронту, щоб виконати бойове завдання.
Дійшов я до річки Сейм, що неподалік міста Суми. Річка широка, гарна, їй немає жодної справи до війни. Пробрався я нишком очеретами до берега, подивився по карті, що поруч повинен бути міст. Тихенько виглядаю й бачу той міст через річку. Він великий, довгий, бетонний, але по ньому німецькі вартові ходять. Нарахував я їх аж вісім чоловік. Та всі в касках, озброєні, ще й два мотоцикли по різні береги стоять. От, думаю, незадача, треба через річку перебратися, а ніяк: з мосту все німцям видно. Стою в багнюці по коліна, слухаю, як жаби квакають, та й думаю, що доведеться мені так до темряви стояти, а потім іти шукати переправу. Знову дістав карту, подивився ще раз – зліва село, справа – теж, і всюди німці. Що мені робити? Аж дивлюся – пливе річкою дерев’яний човен, а в ньому сидить русява дівчина, гарна така, молоденька, свіжа, ніби вранішня ромашка.