Читать «Спокута» онлайн - страница 5

А коли підняла голову, то Богородиці як і не було. Витерла вона сльози та з новими силами поспішила додому.

Мирон вже весь звівся та прогледів очі на дорогу, чекаючи дружину, що давно повинна була повернутися. Спочатку він не впізнав у постаті на дорозі Маланку, а потім підбіг до неї – а та вся вимучена, стомлена, а очі радістю світяться.

– Люба, кохана моя Маланочко, – обіймає Мирон дружину. – Де ти так довго була? І без коня, без воза повернулася. Чи лихі люди відібрали?

– Усе добре, любий, – посміхається. – Коня з возом я добрій людині подарувала.

– Подарувала?!

– Так. Їй кінь потрібнішим був.

– Та Бог із ним, з тим конем, – махнув рукою Мирон. – Ти сама як?

– Будуть у нас діти, – видихнула щасливо та й зомліла від утоми.

Навесні, лише почав танути сніг, Мирон із Маланкою пішли в гори, де покинута хатинка вже перекосилася та вросла в землю. Відбудували вони її за літо та й перебралися туди жити. А наступного року, саме на Прощення, народила жінка довгоочікуваного первістка – сина Ореста, через дев’ять років – красуню, середульшу дівчинку Даринку, а ще через дев’ять, коли вже Маланці було під п’ятдесят, – доньку Марічку.

Усім дітям Маланка часто розповідала про свою зустріч із Пресвятою Богородицею та все наказувала ані їм, ані наступному поколінню не забувати про те, що лише батьківське гніздо зможе їм дати силу життя та вберегти від біди…

Частина перша

1

Скільки Катря себе пам’ятає, бабуся Варя була прикута до ліжка. Вона любила свою бабусю, з доброю, ласкавою посмішкою, з лагідними, м’якими та теплими долонями, світлим волоссям, стягнутим у вузлик. Дівчинка й називала її по-своєму, по-особливому – бабуся. Не «баба», не «бабуся Варя», а лише «бабуся». Іноді бабусі ставало краще, і Катря пам’ятала, як вони з дідусем Орестом допомагали їй сісти в інвалідний візок, вузлик волосся на голові скручували в «гульку» та возили її на горо`д і в садок. А ще бабуся любила річку, яка протікала неподалік. Треба було лише спуститися доріжкою, що тяглася уздовж усього довгого горо`ду вниз, перейти луки, де завжди було повно поважних гусей, крикливих качок та прип’ятих до кілків молодих бичків, щоб потрапити прямісінько до величезних верб, за якими ховалася невеличка, спокійна та тиха річка. Тут вони з дідом Орестом і зупиняли візок, а бабуся могла годинами дивитися на мальовничі картини розлогого села уздовж річки, яка місцями поросла очеретом. Гуси ґелґочуть про щось своє, понад берегом літають неспокійні ластівки, а бабуся вдивляється у сріблясту річку, що викручується, мов в’юн, поміж вербами. Іноді вона просила підвезти її до самої річки, де берег не крутий, щоб можна було бачити відшліфовані водою пласкі камінчики на дні, де зграйка веселих і швидких мальків то гралася на сонці, то ховалася в тінь.

Коли Катря була маленькою, то просто йшла бавитися до річки, а коли подорослішала, то брала старе простирадло, розстилала його на траві та лягала поруч із бабусею, слухаючи її та дідові розповіді.