Читать «Спокута» онлайн - страница 69

– Спочатку заспокойся, потім поговоримо, – утішала Катерина і сина, і себе одночасно. – Зопалу ніколи не приймаються важливі рішення, бо вони можуть бути хибними.

– П’ятдесят, – тихо, ледь ворушачи розбитими губами, промовив Сергій. – Вони сказали, що я винен п’ятдесят тисяч доларів.

У Катрі похололо в грудях, і вона ледь не втратила свідомості. Але поруч був син, і потрібно було його рятувати, щось говорити, заспокоювати і врешті-решт знайти якийсь вихід.

– Вони вимагають п’ятдесят? – перепитала, щоб розвіяти цю гнітючу тишу.

– Taк.

– Як скоро?

– Дали лише два дні.

– Два дні. Що ще вони казали?

– Більш нічого, – відповів, не дивлячись їй у вічі.

– Не бреши мені, сину. Досить брехні, я сита нею по горлянку. Тебе не було півгодини, і ти говориш, що нічого більше тобі не казали! – підвищила голос Катерина.

– Я спробував домовитися на меншу суму, адже мені нарахували її не по закупці товару, а по продажу.

– І що?

– Не згодилися.

– Що ще казали? Кажи мені правду, якщо хочеш виплутатися з цього павутиння! – наказала Катря так, як робила це, коли Сергійко був малим.

– Мені погрожували розправою.

– Овва!

– Матусю! – Сергій піднявся, з відчаєм та сльозами на очах глянув на матір. – Мені страшно, дуже страшно! Вони не зупиняться ні перед чим! Я бачив їхні очі, вони холодні та жорстокі! Це очі справжніх убивць. Урятуй мене, благаю! Не кидай мене цим вовкам на розправу!

Катерина притиснула до себе його голову, поцілувала в потилицю.

– Мій сину, ти вчинив дуже недобре, але я – твоя мати й нікому, запам’ятай, нікому не дозволю тебе скривдити. Разом ми щось придумаємо, бо немає безвихідних ситуацій. Треба лише знайти цей вихід, правильний шлях.

– Що ми будемо робити? – Сергій вже не стримував сліз. – Де візьмемо гроші?

– Зараз нам обом треба заспокоїтися, щоб щось вигадати. У такому стані ми нічого не зможемо зробити.

– У мене є трохи грошей.

– Скільки?

– П’ять тисяч доларів.

– П’ять?! У тебе, синку, більше, аніж у мене. Ось тобі й на! Оце слухай і рахуй. У тебе п’ять, у мене – дві, за будинки отримаємо дванадцять. Скільки усього?

– Дев’ятнадцять.

– Молодець, добре в школі вчився, – пожартувала Катерина. – Це майже половина того, що потрібно. Решту дістанемо.

– Але де?

– Поки що не знаю. А зараз давай відпочинемо, бо голова вже від думок тріщить. Тобі накапати барбовалу?

– Давай.

– Ось і добре. Зараз вип’ємо по сто грамів розчину й поспимо. А ранок розвіє сум та невеселі думки. Дивись, щось у голову путнє і прийде.

Уранці Катерина підняла важку голову з подушки, коли перші пустуни-промінчики сонця нишком прокралися крізь нещільно затягнуті занавіски, грайливо застрибали по стінах. «Такий чудовий квітневий день, – подумала вона, широко розкривши штори, від чого кімната одразу наповнилася сліпучим світлом. – Сподіваюся, що мої справи в цей день теж посвітлішають».

Вона сиділа на кухні, пила запашну каву й думала про свою подругу Ларису. Знаючи, що та любить зранку якнайдовше повалятися в ліжку, Катря з нетерпінням поглядала на стрілки годинника, які, здавалося, застигли, і час зупинився. Зараз вона піде до Лариси й не буде розповідати, що трапилося із сином, а просто попросить грошей у борг. Звичайно, та дуже цікава й любить пхати свого м’ясистого носа куди не слід, але хто із нас без вад? Катерина спершу думала сказати подрузі, що гроші потрібні їй на термінову операцію, але одразу ж відігнала цю думку, щоб не накликати біди. Вирішила, що просто буде просити виручити її у скрутну хвилину.