Читать «Спокута» онлайн - страница 62

– Як у нас смачно пахне, – сказала задоволено Катря, заходячи до квартири.

– А як же інакше?! Ви ж із дороги! – виглянув із кухні усміхнений Сашко. – Зараз же мийте руки і швидше до столу, доки страви не охололи!

Катерина з’їла відбивну з картопляним пюре і все ще порпалась виделкою в салаті з капусти, відтягуючи неприємну розмову.

– Дякую! – підхопився з-за столу Сергій. – Усе було дуже смачно. Мамо, мені треба вийти у справах.

– Куди ти на ніч? Уже надворі темно.

– Трапився підробіток, – кинув на ходу. – Не хвилюйся, я скоро буду вдома.

– Коли тебе чекати?

– За півтори години.

Катерина з полегшенням зітхнула. Розмова з її чоловіками була відкладена до наступного дня. Сашко підійшов до неї ззаду, обійняв.

– Я сумував без тебе.

– Я теж.

– Як справи в селі?

– Дали завдаток, про все домовилися.

– На якій сумі зійшлися?

– Дванадцять тисяч.

– Для цього часу це непогано.

– Як вже є.

– Ходімо в ліжко, – поцілував у шию. – Ти ж чула, що в нас півтори години вільного часу. Дозволь мені показати, як я сумував за тобою.

Катря підвелася, потяглася до його губ. Перший поцілунок одразу ж змусив її здригнутися всім тілом, і воно спалахнуло жаром. Забриніли всі струни її тіла, коли почула палке: «Кохаю, кохаю лише тебе…». Прикривши очі, жінка ловила тремтячими губами його гарячі вуста, потім, задихаючись від почуттів, ледь чутно прошепотіла:

– Кохай мене, мій любий. Покажи, як скучив за мною…

Була вже дванадцята година, а Сергій усе ще не повернувся. Сашко спав, стомлений від бурхливих любощів, а Катерина не могла зімкнути очей. Вона без упину телефонувала синові, йшов виклик, але він не відповідав.

– Сашуню, Сашко, – легенько поштовхала чоловіка в бік, – прокидайся, треба побалакати.

– Катрю, – пробурчав той невдоволено, – які розмови посеред ночі?

– Сергія до цього часу нема вдома.

– Ну то й що? Молодий хлопець. Десь зустрів дівчину та й залишився в неї на ніч.

– Він посварився із своєю нареченою, і зараз у нього нікого немає.

– Діло молоде. Сьогодні вдень не було нікого, а ввечері вже є. Не треба з цього робити трагедію. Лягай спати, вранці повернеться твій син, ось побачиш.

– Він не бере слухавки.

– Бо зайняті руки, – Сашко спробував перевести розмову на жарт.

– Він завжди мене попереджував, коли затримувався.

– А сьогодні забув, – Олександр повернувся на другий бік, натягнув на себе ковдру.

Але материнське серце не заспокоїлося. Навпаки, з кожною хвилиною його наповнювала тривога. Не витримавши, Катерина тихенько зісковзнула з ліжка, накинула пальто й вийшла в під’їзд. Консьєрж, Степан Іванович, спав на стільці, закинувши голову так, що рот залишився відкритим, і з нього вилітало легке монотонне хропіння. Катерина навшпиньки пройшла повз нього і тихенько прочинила двері.

Надворі тихо та тепло, незважаючи на перші дні квітня.

Вона не знала, чому вийшла на вулицю, що треба робити та куди бігти, але щось їй підказало, що треба йти за ріг будинку. Катерина пішла туди й незабаром до її вух долинув тихий стогін. Спочатку їй здалося, що це лише в її уяві, але глухий стогін знову повторився. Вона побігла на звук і побачила людину, що лежала, корчачись від болю, поміж акуратно підстрижених газонних кущів. Одразу впізнала сина.