Читать «Спокута» онлайн - страница 43

Катерина Максимівна прийняла вітання від колег та подарунок – картонну коробку із червоною стрічкою, щиро подякувала і, задоволена днем, нарешті потрапила в затишний салон свого новенького «Опеля». Авто вона взяла в кредит два роки тому, і залишалося за нього платити ще рік. Якби не жахливе слово «фінансова криза», то все було б добре. До цього часу зарплатню вона отримувала без затримок, і причин хвилюватися, що не зможе вчасно зробити внесок, не було. Але це поки що. А що буде далі – ніхто не знає.

Катерина влаштувала подарунок на задньому сидінні й звичним рухом повернула ключ запалювання. Було перше жовтня, і осінь вирішила нагадати, що зараз вона володарка природи, і зарясніла дощем. Катерині подобалося їздити автомобілем по вулицях міста в таку погоду. Перед очима по склу легко ковзали двірники, змиваючи на своєму шляху краплі дощу, які були зайвими, краплі враз знову з’являлися на склі, а працьовиті та невгамовні двірники вперто їх стирали знову. Вона вирішила не поспішати додому, а проїхатися містом. Вулиці приємно тішили зір неоновими вогниками вивісок, людьми під парасольками та вмитою дощем дорогою. Звичайно, воно змінилося з того часу, коли на вокзалі з’явилася двадцятирічна Катря з широко розкритими очима, які дивилися на потік незнайомих людей розгублено й злякано. В одній руці вона тримала сумку з речами, а за іншу тримався хлопчик, схожий на циганча. Катерина посміхнулася своїм спогадам, які понесли її в далеке минуле.

Мабуть, тоді фортуна була до неї поблажливою, бо їй вдалося одразу ж знайти житло. Вони із сином оселилися в одинокої старенької жінки, що хворіла на рак. Бабуня Олеся виявилася напрочуд душевною та доброю людиною. Спочатку вона брала з Катрі невелику платню за житло, а потім, коли недуга прикувала її до ліжка, зовсім забула, що в неї квартиранти. Катря доглядала стареньку, готувала їй їсти, годувала в ліжку та прибирала з-під неї, коли та була вже зовсім хворою. Бабуня Олеся за заповітом залишила їм двокімнатну квартиру. А потім, коли Катерина працювала директором однієї зі шкіл, обміняла її з доплатою на більш простору, в елітному сучасному будинку. Вона, як і обіцяла дідові, взяла після розлучення прізвище Гутник. Хоча доволі часто бувала в селі, та жодного разу не зустріла, навіть випадково, колишнього чоловіка. Не подавала на аліменти й не хотіла нічого отримувати від Федора. Вона вважала його зрадником, і почуття образи витіснило з її душі любов до нього.

Катерина так і не зустріла справжнього кохання. Звичайно, вона прагнула влаштувати особисте життя, як і кожна самотня жінка. Зустрічалася з чоловіками, які, здавалося, ладні б їй неба прихилити. Але минав деякий час, і Катря дізнавалася про їх зраду. Тоді в душі залишалася чергова рана, і жінка довго не могла нікому повірити. Потім історія повторювалася, вона не могла зрозуміти, чому так трапляється з нею. «Чи на роду так написано, чи ще в чомусь річ, – розмірковувала. – Чи я надто вибаглива до чоловіків?» Відповіді не було, і врешті Катерина зробила висновок, що їй судилося жити одній. Та чи ж вона самотня? У неї є син – її довічна любов, її гордість, її рідненька кровинка. Заради нього вона не спала ночами, миючи обпльовані східці в під’їзді, почала вихователькою дитсадка, а дійшла до завідуючої міськвно, і зараз, якщо буде потрібно, плигне у вогонь. Своїми силами вона вивчила сина, той успішно отримав ступінь бакалавра в юридичному інституті й уже працював юрисконсультом на підприємстві. А ще десь знаходив підробіток і тримав це в таємниці.