Читать «Спокута» онлайн - страница 42

Частина друга

1

Присутні на нараді директори шкіл району з увагою слухали виступ Катерини Гутник, завідувачки міського відділу народної освіти. Чи то слова жінки знайшли стежинку до кожного з них, чи їхні погляди були прикуті до її надзвичайної краси. З віком врода не покидала її, а, здавалося, навпаки, надавала все більше принади. Тонка талія плавно переходила у виразні округлості стегон, стрункі ноги з роками не поповніли, на них не з’явилися вузлуваті вени, вони, як і раніше, вицокували тоненькими та високими підборами модельних туфельок; скромний крій сукні не міг приховати немаленькі, але підтягнуті тугі груди; чорне волосся не мало до цього часу жодної сивої волосинки, не знало фарб і завивок. Надзвичайно привабливим було її обличчя. Прямий ніс, чітке підборіддя, незвичайний персиковий колір шкіри та пишні темно-вишневі губи, великі карі очі з густими віями, крила-брови – усе це надавало обличчю такої вроди, що важко було відвести від нього погляд. Можливо, якщо б на ньому був холоднуватий або зверхній чи грубий вираз, воно не було б таким привабливим. Але Катерина, займаючи високу посаду, не втратила щирості та доброти до людей, вона дивилася у вічі співбесідникам прямо та відкрито, а коли посміхалася, то аж світилася.

Поруч із нею було легко працювати, незважаючи на те що Катерина Максимівна була надзвичайно вимоглива як до себе, так і до підлеглих, ніхто не міг поскаржитися на її несправедливість. Вона майже не змінилася з того часу, як приїхала до міста двадцять років тому. Лише вираз її очей із простодушно-дитячого та наївного став більш сміливим, відважним і впевненим.

– На сьогодні в нас усе, шановні, – сказала Катерина й поклала в сумку теку з паперами.

Вона посміхнулася й зітхнула з полегшенням. «Здається, нарада пройшла успішно», – подумала й попрощалася з присутніми.

– Катерино Максимівно, – підійшла до неї секретарка. – На вас там усі чекають.

– Я пам’ятаю, – відповіла вона. – За хвилину буду.

Сьогодні в неї був день народження. Їй виповнилося сорок років, і колеги хотіли привітати завідувачку з ювілеєм. Катерина Максимівна була дуже зворушена, бо зранку їздила до школи, де за несвоєчасну оплату вимкнули світло. Потім помчала до інституту, де викладала курс української мови, далі – нарада директорів шкіл. І хоча була вже пізня година, колеги не розійшлися по домівках, а терпляче чекали в актовій залі.

Вона майже переступила поріг, коли в сумочці задзвонив мобільний телефон. Катерина Максимівна невдоволено дістала його й поспіхом глянула на дисплей. Телефонував син. Вона швидко вимкнула телефон, бо присутні в залі вже зустрічали її оплесками. «Я ж просила не турбувати сьогодні, – майнула думка. – Завтра. Завтра буде вихідний, і ми із сином домовилися відсвяткувати ювілей удвох, а в неділю поїхати до села».