Читать «Спокута» онлайн - страница 29

Дід закінчив свою промову, стоячи за столом із піднятим догори вказівним пальцем. Катря не втрималася й пирснула зі сміху: надто вже кумедно він виглядав у моменти збудження.

– Що, Катрю, стрекочеш, як жаба в болоті? – голос діда полагіднішав. – А де ж ви жити будете? Хата для тебе стоїть на подвір’ї добудована, газ провели, залишилося занести меблі та жити.

– А про це я якось не думала.

– Ти поговори з Федьком, – підлещуючись, почав дід, – умов його погодитися жити тут, у нас. Тобі не можна жити деінде, треба там, де твоє коріння…

– Діду! – досить годувати мене байками, – перебила його Катря.

– Ти, доню, дідові рота не затикай, – дорікнула мати. – Подумай сама, що тобі краще: жити у свекра та свекрухи, чи у своєму домі бути господинею.

– Ми ж дім для тебе всією сім’єю будували, – втрутився батько. – Не пустувати ж тепер йому?

– Що ми ділимо шкіру невбитого ведмедя? – винувато сказала дівчина. – Зберемося всі разом і вирішимо всі наболілі питання. А зараз я хотіла б піти відпочивати, бо стомилася. Ви не проти?

Причиною піти з-за столу була не втома. Її знову знудило в неслушну мить.

9

Наступного вечора Катерина пізно поверталася додому з доїння. На вулицях погасили ліхтарі (таке почало траплятися вже нерідко), тож стояла суцільна темрява. З неба моросила така дрібна мжичка, ніби вода сіялась через сито, і не видно було нічогісінько під ногами. Вона не одразу помітила темну чоловічу постать, що довго до цього маячила під липою на роздоріжжі. Постать виникла прямо перед Катрею так зненацька, що дівчина від несподіванки аж зойкнула.

– Це я, Катрю, – почула вона знайомий голос.

– Що ти робиш о такій порі? – спитала вона, чомусь зрадівши, коли впізнала Романа.

Можливо, тому що відчувала себе не такою самотньою серед суцільної пітьми, мряки та грязюки.

– На тебе чекав, – відповів він і пішов поруч.

– Не спиться?

– Мені треба з тобою серйозно побалакати.

– Давай поговоримо.

– Катрю, я не можу надалі мовчати, – схвильовано почав Роман, – тому прийняв рішення не відкладати розмову в довгий ящик.

– Та що ж трапилося?

– А ти не здогадуєшся?

– Ні.

– Я знаю, що ти зустрічаєшся з Федьком…

– Це не секрет. Ну то й що?

– Я розумію, що ця розмова, можливо, закінчиться для мене недобре, але вона повинна відбутися, бо інакше не можна, – швидко, уже рішучіше почав Роман. – Не знаю, помічала ти чи не хотіла бачити, що я тебе… Я тебе кохаю! – випалив він.

Катря на мить зупинилася.

– Я… Я вважала нас друзями.

– Так. Ми були друзями, бо були дітьми. Але це дитяче почуття в якусь мить перейшло не в захоплення, навіть не в закоханість, а у справжнє кохання.

– Ромчику, – зітхнула Катря, – мій любий Ромцю! Ти мене вибач, але я зустрічаюся вже давно з Федьком.

– Ви кохаєте одне одного?

– Так!

– Федько… Звичайно, він мій друг, але… Ти дивишся на нього закохано й не помічаєш того, що бачать інші.

– Що в нього не так?

– Він схильний до зради, до хитрощів, він нещирий і невідвертий.