Читать «Спокута» онлайн - страница 23

– Я кохаю тебе, – прошепотів Федір.

Вона відповіла поцілунком.

– Повтори, – прошепотіла Катря, затамувавши подих.

– Кохаю, кохаю тебе, до нестями кохаю, – покриваючи поцілунками палаючі щоки, оксамитову шию, гарячі губи, шепотів він.

– Люблю, люблю тебе, – прошепотіла Катря. – Єдиний мій, я кохаю тебе.

– Завтра мої батьки поїдуть у справах до міста, там заночують. Прийдеш до мене ввечері? – шепотів Федько, пестячи дівчину. – У мене є касети із записами Пугачової і Леонтьєва. Прийдеш?

– Не знаю.

– Приходь. Послухаємо музику. Ти любиш Пугачову?

– Я люблю тільки тебе…

Коли закохані повернулися до зали, де гриміла музика, що долинала з касетного магнітофона «Маяк», який стояв на старому стільці, то всі вже танцювали, окрім Романа. Він стояв і про щось розмовляв з учителькою математики, що була їх класним керівником протягом останніх кількох років. Тут оголосили білий танець, і Катерина пішла прямісінько до Романа. Їй стало шкода свого старого вірного друга, і вона потягла його за руку на середину зали. Очі Романа засвітилися радістю й вдячністю, коли він тремтячими пальцями торкнувся красуні-подруги в танці.

– Ну що, Ромчику? Скоро розлетимося?

– Усе одно будемо бачитися. Я буду часто приїжджати, бо мати залишається сама, без помочі.

– Будеш теслярем?

– Так. Як мій батько. Дерево я люблю, відчуваю його. Думаю, що не помилився з вибором професії.

Катря дивилася на його світле волосся, і їй чомусь дуже закортіло торкнутися його й відчути, яке воно на дотик. Вона дуже добре знала, яке волосся у Федька. У нього воно було цупке, ніби дротина, а в Ромка… Танець швидко закінчився, і Катря не втрималася, простягнула руку, потріпала його чуба.

– Ну, бувай, Ромчику, – кинула наостанок.

Волосся в нього було м’яке та ніжне, як його погляд…

6

Катря вийшла у двір після вечері, коли небо вже було всіяне міріадами зірок. Десь у садку, де темною величезною парасолькою височіла старезна яблуня, весело тьохкав соловейко, розважаючи співом подругу, та у траві лускотів коник. Серце несамовито калатало в грудях, коли дівчина тихенько, щоб не скрипіла, відчинила хвіртку й непомітно вислизнула на вулицю. Федько вже чекав її, сидячи на лавці, та лускав соняшникове насіння.

– Добрий вечір, – тихо сказала Катря, сідаючи поруч.

– Привіт.

– Як чудово!

– Так. Дуже гарно.

Федір обійняв Катрю за плечі, ніжно пригорнув до себе. Його великі м’які долоні торкнулися її оголених рук, викликаючи вир незнайомих почуттів. Дівчина схилила голову на його плече й замріяно сказала:

– Ось так би завжди бути поруч із тобою.

– Ми будемо разом, Катрю.

– Завжди?

– Завжди. Ти розумієш, що ми створені один для одного?

– Сподіваюсь, що так, – майже пошепки відповіла вона й ще щільніше пригорнулася до хлопця.

– Пішли до мене. Батьків немає вдома, то послухаємо музику, – запропонував Федько.

– А може, тут посидимо? Така тиха чарівна ніч…

– Катрю, – невдоволено сказав хлопець, – наслухатися солов’їних пісень можна будь-коли, а побути вдома без батьків, послухати музику та подивитися телевізор удвох… Така нагода трапляється не кожного дня.