Читать «Корида» онлайн - страница 45
Олександр Костянтинович Тесленко
— А де мої друзі? — спитав він нарешті.
— В цьому ж будинку. Але не всі… Відеотелефон у сусідній кімнаті. Номери ваших друзів ми виписали на окремому аркуші. Він лежить біля апарата. Можете будь-коли з’єднатися з кожним із них, — терпляче пояснював Ілон Дю.
— У нас на Дюлії люди можуть відчувати себе по-справжньому щасливими, — сказав Зорян Дю. — Хоч, на жаль, і в нас треба колись померти, але це вже закон життя.
— Так, саме треба померти, — додав Ілон Дю. — Треба, бо життя і смерть — це два крила одного птаха, який зветься життям. Правда ж? Семене Дю? Можна, ми будемо вас називати Семеном Дю?
— Називайте… — Михай усміхався.
Все так просто, так зворушливо, так мудро, так прекрасно…
— Ти дуже швидко, Сандро Дю. Все гаразд? — запитав Оранж.
Новак сів до кабіни і все ще чекав, що ось зараз підійде хтось або зупиниться інша машина поряд… Але ніхто не підходив.
— До Ферроса Дю, — сказав Новак. — І мерщій.
— Щось трапилось?
— Оранже, ти, на жаль, нічим не зможеш мені допомогти.
— Так гадаєш, Сандро Дю?
— До Ферроса. І мерщій. Припини базікання!
— Не треба поспішати, — мовила машина. — Розкажи мені спершу…
— Ти нічим не зможеш мені допомогти. Замовкни!
— Помиляєшся, Сандро… Такі, як я, можуть вам допомогти.
— Ти щось знаєш?
— Я все знаю. Не знаю тільки, що ти відповів Семенові Дю.
Сили полишали Сандро Новака.
— Я відмовився від його пропозиції… Врешті, ми поїдемо до професора Ферроса чи мені піти пішки?
— За вами стежать. Біля професора Ферроса вартують ще зранку. Тебе заберуть зразу ж, тільки-но ми зупинимось біля його будинку. Я хочу запитати тебе: тобі подобається життя на Дюлії?
— Замовкни! — закричав Сандро. — Що це? Чергова перевірка? Чергове знущання?
— Пробач, Сандро… Ми їдемо додому. Система спостереження повинна засвідчити, що ти після розмови з Семеном Дю негайно повернувся додому. Треба уникнути будь-яких несподіванок.
— Але… — кволо спробував заперечити Сандро і відчув, що може знепритомніти.
— Ти все одно не зможеш зараз нічого зробити… Але знай, що я, і Чорний Тор, і решта машин — ми з вами. Ми вам допоможемо. Повір!
Розвернувшись на площі, вони в’їхали в широкий тунель. Оранж їхав з максимальною швидкістю. Новака раз у раз притискало в кріслі на крутих поворотах. Зупинилися біля будинку, і Оранж наказав, прочинивши дверцята:
— Заходь до помешкання. Мене не шукай. І не думай кудись вийти. Чуєш?
Оранж рушив з місця, набрав швидкість і зник за рогом будинку. Новак мов сновида попрямував до входу.
Робі зустрів його на диво спокійно, відразу відкотився у нішу, звільняючи дорогу, і тихо мовив:
— Доброго дня, Сандро Дю. Морі Дю просив вас нікуди не виходити. Зачекайте на нього. Він скоро буде.
Це пастка. Навіть якщо Оранж і був щирий зі мною. Це — пастка. Морі немає вдома. Безумовно, він на комбінаті. Готуються до прийому великої кількості землян. Пастка… І Оранж також сліпа частка велетенської страхітливої машини. А якщо цієї ночі нас усіх заберуть на “Вікторію”, тоді… Тоді ми загинемо разом з “Вікторією”… Треба до Ферроса. Треба все зважити…”