Читать «Корида» онлайн - страница 21

— Так, я це все знаю, — мовив тихо Серпан. — Але скажи, хто все це робить?

— Що робить?

— Хто показує ці кадри життя, хто інсценізує обстановку? Я сам не можу в цьому розібратися.

Антон зосереджено подивився на нього.

— Ти справді хочеш це знати?

— Хочу.

Фрунов піднявся з-за столу і підійшов до в|квуа.

— Без них… — показав поглядом у глиб двору, — такі штуки не обходяться.

— Ти про кого?

Василь теж підвівся і визирнув у вікно. В глибині двору під великою розлогою яблунею стояла якась споруда, схожа на великий човен, цілий катер, перевернутий догори оранжевим дном, біля нього поралися двоє молодих хлопців у сірих комбінезонах.

— Хто вони?

— Сказати правду?

— Безумовно…

— Але не дивуйся. І вір мені. Це марсіани.

— Оці двоє? — запитав спокійно Серпан.

— Так.

— Звідки знаєш?

— Від них же самих. Вони часто прилітають до мене. І я часто буваю на Марсі. Загалом, мушу тобі сказати — марсіан на Землі дуже багато. Ти їх бачив сотні разів, тільки не знав, що то марсіани. Або й просто не помічав нічого за своїми клопотами, за своєю байдужістю до навколишнього. Байдужі ми стаємо, Василю. Байдужі до життя. А вони молодці. Вони нас вивчають і себе разом з нами.

Антон прочинив вікно і голосно крикнув:

— Гей, Семене, Ігоре! Ходіть до хати!

Марсіани були в звичайних робочих, уже добре засмальцьованих комбінезонах.

Один з них, якого Фрунов назвав Ігорем, зайшовши в хату, зразу сів за стіл, заговорив:

— Благодатний край ваша Земля. Я тут відпочиваю і душею і тілом.

— Давно ви не прилітали, — мовив Фрунов.

— Та все клопоти домашні, марсіанські. До речі, величезна подяка тобі, Антоне, за останнього хворого. Дуже цікаві дані. Сам головний просив переказати велику подяку і ось це… — Ігор дістав з кишені товсту пачку грошей і кинув її на стіл перед Фруновим. — Велика подяка і прохання продовжувати дослідження.

Василь здивовано і навіть заздрісно подивився на ту пачку грошей.

— А тебе як звати? — спитав Ігор.

— Василь Серпан.

— Хірург?

— Так.

— О, яка приємна зустріч! На ловця і звір біжить. Ти нам потрібен. Ось твоя частка, — Ігор дістав з кишені трохи меншу пачку грошей, кинув Василеві.

— Спасибі… Це за що?

— За твого останнього… Він, власне, сам собою і не дуже цікавий, але він тридцять сьомий покійник з таким діагнозом! за час твоєї лікарської практики. Молодець. Наш головний наказав розшукати тебе і посприяти в захисті твоєї докторської дисертації. Тож не хвилюйся. Все буде гаразд.

— Ви хочете сказати, що той хлопчина помер?

— Помер, звісно. Велике спасибі.

Марсіанин голосно засміявся.

Антон нахилився до Василя і сказав утаємничено і зверхньо: